Розділ 5

Аліса

Мені здавалось, я дуже обережна. Аж занадто. Рухалась тихо, мов мишка, навіть вартовий на палубі не помітив, як вислизнула з каюти. Але Кадір… він просто якимось незвичним чином відчув, як тільки опинилась біля містка. Невже й справді річ у фіалках. Уважні Сніфа та Лад не шкодували ароматного масла, та щедро мастили ним мою шкіру, гірко зітхаючи, що вона так постраждала від солоної води та вологи у трюмі. Навіть не уявляю, скільки часу я там провела до ритуалу, який примусив все забути.

Повільно виходжу, не смію підвести погляд. Але якимось внутрішнім відчуттям знаю — дивиться прямо на мене. І спогад про нічні пестощі наче хвилею накриває. По тілу прокочується млість та тремтіння й завмирає десь усередині, внизу живота, тягне болісно.

— Я… випадково, — закусую губу. Знаю, не повірить, але ні краплі не брешу.

— Випадково, — гмикає. Обережно дивлюсь з-під вій. — Дуже корисне випадкове вміння. А скрині зі скарбами чи тюремні ґрати ти так само вміло "випадково" відмикаєш.

Спалахую, відчуваючи, як щоками повзе рум’янець.

— Якби дійсно вміла за власним бажання «випадково» відмикати будь-які двері, — ціджу крізь зуби. — Мене б тут не було. І хоч я не пам’ятаю як опинилась на кораблі ефенді Жака, але впевнена не зі своєї волі.

— Гаразд. То як це відбулось… випадково… — киває одному з матросів, що тиняється поруч. І той одразу стає до штурвала. А сам крокує до мене, й подає руку, допомагаючи підійнятись на місток.

Від теплої долоні, що лагідно охопила мої пальці, миттєво вкриваюсь сиротами. Його дотик, наче заряд невідомої енергії, змушує все тіло тремтіти.

Відкашлююсь, знову втуплююсь у землю. Широкі шаровари тріпоче вітер, надимає пузирем простору сорочку. І хоч спочатку здалось, що на палубі холодно, зараз уся палаю, горю, наче зігріта полуденними променями сонця.

— Ви ж розумієте, що я не збиралась тікати… Сподіваюсь, — на всяк випадок уточнюю.

— Не впевнений. Твої метання по пустелі були не менш необачні, ніж, скажімо, намагання дістатись уплав до найближчого берега.

Пирхаю тихенько. Навряд чи це він навсправжки.

— Я акул боюсь, — тихенько зізнаюсь. Напівжартівливо звісно. Зупинило мене, зрозуміло, не це… Не лише це.

— І це єдине, що тебе втримало, — у голосі прослизає ледь помітна, приємна хрипота. І по шкірі знову біжать мурашки. Тим більше, що мою руку він так і не випустив, подовжує утримувати у своїй долоні, невагомо погладжуючи великим пальцем.

Переривчасто зітхаю й видушую крізь силу:

— І я не знаю, чи вмію плавати…

— Тут повірю більше… — з його губ зривається щось схоже на смішок. І я розумію, що мене  ніхто не збирається карати. Уже сміливіше дивлюсь в очі.

— Я просто хотіла поглянути на світанок, — ледь чутно промовляю. — Це дурниця, звісно… І вчинила я необачно. Але насправді навіть не вірила, що вдасться. Натиснула ручку, раз, другий. А потім двері сам відчинилися…

— Просто так? — не вірить.

Червонію.

— Присягаюсь! — палко запевняю. — І я не змогла стриматись. Я так давно не бачила світанку, так давно не зустрічала сонце.

— Мені здалось, тобі сонця вистачило в пустелі…

Хитаю головою.

— Не такого… Сонце на морі особливе… — ковтаю сухим горлом. — Воно наче з моря народжене, — намагаюсь пояснити й вся тремчу від однієї тільки думки про цю прекрасну картину. — І мені було важливо його побачити, саме сьогодні.

— Чому?

— Не знаю, — знову соромлюсь. — Можливо, тому що сьогодні для мене починається нове життя. Життя, як вашої рабині, — останні слова промовляю так тихо, що ледве сама їх чую. Рабиня… Аж пересмикує від огиди.

Кадір теж невдоволено супиться. А я вириваю свою руку. Раптово стають неприємними ніжні доторки. Для нього я іграшка. Не варто забувати, якщо не хочу втратити себе, та свою честь і гідність.

— То чому я не могла відчинити двері? Може замок поламався, чи ви забули замкнути… — поспішаю перевести розмову на іншу тему.

— По-перше, я не міг забути, — самовпевнено заявляє. Охоплює пальцями моє підборіддя, змушуючи підвести голову та глянути прямо в очі. — А, по-друге, двері були зачинені магічно, Алісо. Так просто це закляття не зламати… Якщо, звісно…

— Що? — пошепки, відчуваючи, як від поганого передчуття волосся на загривку стає дибки.

— Якщо звісно тобі хтось не допоміг…

Від здивування мої очі округлюються наче два блюдця. Мені? Допоміг? Хто ж у своєму розумі таке вчинить.

Не стримуюсь, пирхаю. Жартує, мабуть.

— Вгадав? — по-своєму розуміє мою реакцію.

Знаходжу в собі сили відсторонитись, але й Кадір не робить намагань утримати.

— Навряд чи на вашому кораблі знайдеться подібний самогубця. Ризикувати заради нікчемної рабині ніхто не стане.

Стискає губи. Але й не заперечує.

— Отже, ви таки забули…

— Марш в каюту, — гарчить.

І я підстріленим зайцем кидаюсь до сходів, збігаю, чи скоріше злітаю на палубу, й швидко пірнаю у прочинені двері. Навіть гадки не маю, що на нього найшло. Хвилину назад здавався майже хорошою людиною — щоя, дурепа, навіть забула в якому статусі знаходжусь — а тепер нагримав. І за що? За те що правду сказала! Мені ж бо достеменно відомо, що ніхто мене не випускав. Двері були незамкнені.

Навіть присідаю біля замку, уважно роздивляюсь язичок, що пірнає всередину. Натискаю пальцем. Як на мене, звичайнісінький замок. Ключа в мене немає, щоб перевірити, але впевнена, замикається він чудово. А закляття. Ну сам Кадір був тоді знервований, мабуть, дійсно з голови вилетіло. Не солодко буде мені з таким господарем. Але щиро сподіваюсь, що недовго.

Сідаю на підлогу, спираюсь спиною об двері й охоплюю голову руками. Мені конче необхідно хоч щось згадати. А коли згадаю, знайти спосіб повернутись до сім’ї. Не вірю, що мене добровільно віддали на поталу работоргівцям. Чомусь, коли згадую дім, батьків в грудях щось стискається від туги. Мої зазомбовані мізки не пам’ятають нічогісінько, проте серце, серце не забуло, що десь мене люблять і чекають.