Розділ 4

Кадір

Помста — цю страву подають холодною. Давня істина, що набила на зубах оскомину. Можливо й холодною, але дуже-дуже перченою. Так вважав я десять років назад, так вважаю й досі. Довгих, нескінченно довгих, десять років старанно давив у собі пориви помститись, винищити все, що належить йому. Не помилувати нікого, як він не помилував ні мене, ні батьків, нікого з сім’ї.

Руки мимоволі стискаються на дерев'яних поруччях. За мить опиняюсь не на містку власного корабля, а в батьковому палаці, у той злощасний день, який мав стати одним із найщасливіших у нашій родині.

В один момент щасливе дитинство та юність перервались й обернулись на страхітливий кошмар. Заплющую очі й досі бачу застиглий погляд вагітної матері, батька, що ще б’ється з глибокою раною у грудях, понівеченою, слизькою від крові рукою стискаючи ятаган. Старшого брата поряд... Юних дівчат, трьох молодших дружин батька, що стають втіхою для безжалісних яничарів. З таким важко змиритись, таке важко пробачити. Десять років назад у мене б не стало сили йому протистояти. А тепер… тепер її достатньо, щоб усміхатись бею Маран-Ташу, вдаючи, що нічого не знаю, і тихцем руйнувати все, що він з таким трепетом будував. На кістках моєї родини.

Він теж був на тому святі, рідний брат батька. Свята в честь того, що небесні сили послали ще одного хлопчика правителю тогочасного Маран-Ташу. Можливо якби мати вбула вагітна дівчинкою, він так і не наважився на цей злочин.

Я бачив як він в'яло відбивався від чергового воїна. Я ж був молодий, а не дурний. І він теж це зрозумів. Чому не вбив, а продав работоргівцям невідомо. Невже прокинулась совість. Чи мене врятувало те, що я після поранення нічого не пам'ятав. Як.. Аліса…

Аліса… о, шайтанова жінка. Я знаю, дядько її хоче понад усе — давно вже маю свого шпигуна у палатах. От тільки не бачити йому бажаного, як своїх вух. Аліса... Їй підходить це ім’я як нікому. Мовою Касії — благородна. Маленька чумаза дівчинка, що так гордо дере підборіддя, наче на голові  у неї корона. І я гадки не маю, що з нею робити.

— Не спиться, — відриває від гірких думок Мартінс. Стає поруч, на містку, й теж уважно дивиться за небокрай, де уже жевріє тонка смужка світанку.

Хитаю головою.

Мій камердинер ледь не єдина людина, яка знає мою історію від початку й до кінця.

— Що ви збираєтесь робити з цією дівчинкою?

— Поки не знаю, друже...

План не йшов далі того, щоб за будь-яку ціну не дозволити дядькові забрати «цінний товар». Новини потрапили до нас надто пізно, довелось поспіхом збирати команду й вирушати до берегів Ганійської Імперії А далі. Ох, з цими жінками...

— Допливемо до Ніолли, а там розберемось. Уже на місці...

Мимоволі кривлюсь. Лейла влаштує істерику. А якщо дізнається, що я ледь не взяв дівчину цієї ночі, просто з глузду з'їде. Ця жінка своєю вдачею ладна затьмарити десять шайтанів.

І досі зрозуміти не можу, як міг сплутати з нею Алісу. Той неймовірний потяг, що відчув крізь сон, заманливе тепло тендітного жіночого тіла. Її шкіра відчувалась такою ніжною, такою шовковистою. І аромат свіжих фіалок будив просто неймовірно жагуче бажання. 

Але мені не можна до неї торкатись. Вона не одна з наложниць, не одна з рабинь, хоч і купив її.

Мимоволі пересмикую плечима. Ненавиджу рабство. Всім своїм нутром. Ненавиджу. Якби на Касія, гнив би десь на галерах. Мені пощастило її зустріти. Як і багатьох інших у дивній заморській країні Альдермірі, про яку лиш чув на уроках історії. Ніхто навіть подумати не міг, що спадкоємець бея шукатиме долі за Ренійським морем.

— Поки, що робити з Алісою зовсім не знаю. Купити я її купив. Але відпустити не можу. Варто тільки дядькові відчути, як по її слідах відразу ж кинуться нишпорки. Доведеться деякий час потримати в Ніоллі. Але там Лейла...

Знову кривлюсь.

Мартінс гмикає.

— О, так, міс Лейла дуже палка. Їй Маленька Пташка буде не до вподоби.

— Маленька пташка? — здивовано дивлюсь на камердинера.

Мартінс знизує плечима.

— Так її в команді назвали...

— Від вас нічого не приховати, — проводжу рукою, пригладжуючи розтріпане вітром волосся.

За кілька днів покажуться вже береги Адельміри, й мені знову доведеться вдягнути тісний костюм лорда, носити капелюха та слідкувати за манерами. Але поки… поки можна насолодитись свободою, вітром та морем.

— Ми ваша сім'я, лорде... Від сім'ї таємниці важко вберегти.

У ясних очах мого помічника, а на суші вірного камердинера, щирість. Він правий, команда — моя сім'я. Є ще Касія, але вона далеко. І Лейла. Але Лейла, це скоріше мій зв'язок з минулим. Невидима ниточка, що не дає забути, хто я є й звідки.

А команда. Всі до одного мені рідні. Всі вони мають власне, окреме від піратства, життя у Ніоллі. Досить непогане життя, варто зазначити, — у свій час ми добряче попрацювали, щоб статки мав кожен. Не буду приховувати, що не завжди чесним шляхом, але страждали лиш кораблі мого любого дядечка. І я щиро пишаюсь, що приклав руку до того, що його гаманець добряче "схуд". Проте такі наївні та грубуваті ігри давно в минулому, зараз я вже достатньо досвідчений та дорослий, щоб вести гру значно тонше. Хоча інколи, як цього разу, спішно доводиться збирати команду для чергової місії.

— Тож маленька пташка… — задумливо тягну.

— У мене на Батьківщині є чудове створіння, дивовижна пташечка. Сніжно-біла, співоча, — починає, наче казку збирається розказувати. — Ніжна, наче зі снігу зліплена. А проте живе в найнебезпечніших місцях, куди решта птахів не долітає. Віхтелиця її кличуть. Кажуть, як піймати віхтелицю та серце її ковтнути, удача все життя супроводжуватиме. А поховані скарби бачитимеш крізь землю. Та хто ж її спіймає...

— Ти раптом скальдом зробився, — гмикаю.

Махає рукою.

— То до слова. Просто хотів сказати, що інколи не варто заради скарбу вбивати чудове створіння.

— Це ти до чого? — здивовано здіймаю брову. — Не збираюсь я цю Алісу чіпати. Навпаки захистити хочу.