Розділ 3

Свідомість повертається хвилями. Наче море набігає на берег. Витирає смутні спогади, що почали у маренні прориватись крізь заблоковану пам'ять, наче надписи на вологому піску. Мені здається ось-ось вхоплю їх за хвостик. Варто лише щось одне згадати, як розкрутиться весь клубочок. Але хвостик ховається, тікає вслід за хвилею.

Спершу відчуваю тепло, навіть жар. Він огортає як кокон, приносить з собою дивне відчуття затишку, захищеності. Вже потім відчуваються чоловічі руки, що міцно тримають, коліна, на яких сиджу, а під щокою гулкі удари серця. І запах. Він забиває ніздрі, легені, поселяється десь у підсвідомості. Здається, я вся ним просякнута. Запах сандалу, перцю і моря. Знайомий і водночас незнайомий.

Поволі розплющую очі. Повіки здаються важкими, ніби налиті свинцем. І в першу мить нічого не бачу. Лиш чую глухий стукіт. Схожий на копита по бруківці. Ворушусь, задираю голову, і погляд впирається в чітко окреслене, суворе підборіддя, вкрите ледве помітною щетиною.

— Що… — починаю, намагаюсь випростатись.

— Не вертись. Ми майже на місці, — рикає.

Кадір! — наморщую лоба й одразу ж згадую ім’я свого господаря. Й перелякано затихаю. Тому що разом з ім’ям згадується голодне полум’я, нещасне дерево і відчуття пекучих язичків на руках і обличчі.

Але допитливість пересилює. Обережно, намагаючись не ворушитись, озираюсь довкола. Коли ми встигли покинути межі пустелі? Вона здавалась нескінченною. Але зараз ми явно у місті. Просуваємось верхи на тому самому вугільно-чорному жеребцю по нічній вулиці. І шлях яскраво освітлюють яскраві ліхтарі. А десь вдалині видніються обриси моря та кораблі, що похитуються на воді.

Мені так кортить розпитати, що ми тут робимо. Як опинились на набережній, і які подальші плани на мене. Але вчасно прикушую язик, згадавши, чому саме непритомною валяюсь на колінах свого нового господаря. І тілом прокочується тремтіння від думок про покарання за мою невдалу втечу. Руки Кадіра міцніше притискають до грудей в намаганні чи то зігріти, чи то заспокоїти. Та я починаю тремтіти ще більше. Що ж я наробила! За таке мене точно поб'ють. Палицями, як лякав Жак. А може цей небезпечний, злий, насуплений чоловік і за сумісництвом маг вигадає щось екзотичніше та цікавіше. І матиме повне право. Я його власність, яка ослухалась прямого наказу та намагалась утекти. За таке можна й життя позбавити.

Тим часом набережна стає ближчою. Долинає важкий запах солі й риби. І мій живіт раптово видає голосне бурчання.

Червонію, наче помідор.

— Коли ти їла востаннє? — чується суворе.

Ковтаю грудку в горлі.

— Вчора, — не бачу причин приховувати.

— Чому не сказала?

Задихаюсь від дорікань. Я? Сказала? Коли мала?

Але мовчу. Зайвий раз нагадувати про втечу не наважуюсь. Лиш соплю ображено носом. Звинувачення несправедливі.

— Зараз прибудемо на «Атію» і поїси.

— Атію? — промовляю.

— Мій корабель. Ми сьогодні відпливаємо до Ніолли, — неохоче вдається до пояснень.

— Куди? — язик біжить поперед мене.

І вперше за цей весь час Кадір опускає погляд та дивиться мені прямо в очі.

— До Ніолли, — повільно повторює. Наче я недочула.

Проте я почула все до останнього звука. Тільки от назва Ніолла мені ні про що не говорить.

— Ніолла це де? — закушую губу. Морщу лоба, намагаючись хоч щось згадати. Але крім знань, які мигцем впихнули в голову на кораблі, там лише порожнеча.

— Ніолла це найбільше місто-порт Адельміри, однієї з наймогутніших країн...  — повільно вимовляє. — Однієї з трьох, що господарюють на морі?

— Я нічого не пам'ятаю, — зізнаюсь. — Останній спогад, як мене відтягують від поручнів на кораблі. Певно з відчаю хотіла кинутись у море.

Стискаю губи. В душі прокидається гнів. Мабуть, вперше з того пам’ятного дня, коли прийшла до тями на кораблі. До цього мої емоції були якимись дивними, наче загальмованими. Я відчувала їх, вони не те щоб зникли. Проте так поверхнево, наче не сама живу, а граю у спектаклі ретельно відрепетирувану роль.

— Свобода важливіша за життя! — задираю підборіддя.

— Та невже? — гмикає. Дивиться так поблажливо, наче на дитину.

— Бути чиєюсь річчю огидно! Я народилась вільною людиною!

Знову гмикає.

— Отже, тобі доведеться звикнути, що твоє життя з недавніх пір суттєво змінилось. Тепер ти належиш мені. Я тебе купив. І заплатив чимало цьому хитрому мерзотнику, який нацькував на нас своїх ручних розбійників.

— То це ефенді Зекі? — здивовано відкриваю рота.

— Він, а хто ж іще. Не хотів виправдовуватись перед беєм за твоє зникнення. А так і ти в руках, і гроші отримав, — гнівно супиться. І миттю перескакує на іншу тему. — А тепер розповідай усе з самого початку. І особливо мене цікавить, яким чином ти втратила пам’ять.

Нервово соваюсь. Й гадки не маю, чому його зацікавила така дрібниця.

Але замість відповіді цікавлюсь:

— А чому ви мене купили?

І в очікуванні замираю від страху. Чи не забагато собі дозволяю? Серце гуркотить у грудях, наче грім.

— Бо захотів, — в чорних очах починає розпалюватись роздратування.

— Насолити дядькові… — знову бовкаю не подумавши.

Очі Кадіра звужуються від ледве стримуваного гніву. Голос розуму знову повертається і тихо пищить на задвірку свідомості про те, яка я дурепа.

— Кажуть, перестала пам’ятати після ритуалу, — починаю тараторити, щиро сподіваючись що відповіді на бажане трохи втамують гнів. — Сам ритуал не пам’ятаю, тільки море, — сковтую. — Чорну глибину. Заманливу. Таку, що обіцяє спокій. І більше нічого. Отямилась у трюмі. Зв'язана.

— Ритуал кажеш…

Киваю. Але моє підтвердження йому зовсім не потрібне. Він задумливо хмуриться, розмірковує над чимось. А я нетерпляче соваюсь.

— Що ви зі мною робитимете?

Мені страшно. І питати страшно, але невідомість ще страшніша.

Чорні очі знову впиваються в мене.