Розділ 2

Знову коридор, заквітчана галерея, прохолодний хол. Широка спина мого нового хазяїна служить путівним маячком. Від голоду уже не просто скручує нутрощі вузлом, голова йде обертом. Може якби всі попередні дні я їла вдосталь, зараз не відчувала такі муки. Але на кораблі не дуже турбувались такими дрібницями, як миска каші для полонянки. Не те щоб навмисне морили голодом, скоріше давали, те що мали, а мали вони не багато.

Ледь встигаю за розмашистим кроком. А ефенді Зекі взагалі біжить. Біжить і голосить про свою жахливу долю. Страх перед беєм хоч і менший ніж перед моїм новим господарем, але теж суттєвий.

— Бей дізнається. Бей точно дізнається! — в розпачі заламує руки.

Ефенді Кадір навіть не повертається до нього.

— Припини цей лемент! — різко гаркає. — Зроби так, щоб не дізнався. Гадаєш, я не знаю, як ти, старий пронира, свої справи вирішуєш?

Здригаюсь від різкого тону. Мимоволі втягую голову в плечі. Цей Кадір просто безсердечна істота.

Ефенді Зекі в ту ж мить припиняє стогнати. А може ми вже відходимо на достатню відстань, і крики просто не долітають до нас.

Вулиця стрічає нас сухим, розпеченим повітрям. Попри те, що сонце вже зайшло, температура продовжує бути аномально високою. Від різкого перепаду похитуюсь. Спираюсь рукою на гладенький мармур стіни. Навіть він нагрітий промінням  й не приносить бажаної прохолоди. Хочу ступити крок і розумію, що просто не в змозі. Але жорстокий господар навряд чи пробачить мені, якщо затримаюсь хоч на мить. Впевнена, співчуття та жалість ефенді Кадру невідомі. Раптом накаже батогом настьобати за таку провину.

А як працює батіг я бачила. На кораблі. Жак покарав одного з матросів. Того, що не вгледів за мною, та випустив з рук. Сам момент моєї дурної витівки стерся з пам’яті, а от криваві смуги на спині нещасного досі переслідують у снах.

Неймовірним зусиллям волі підіймаю голову, відштовхуюсь від стіни. «Крок за кроком, крок за кроком», — пошепки примовляю, наче це може додати сил. Навіть по сторонах не дивлюсь, зосереджуюсь лиш на тому, щоб ноги переставляти.

— Довго ще тебе чекати? — чується роздратоване. Таки помітив, що я плетусь, як черепаха.

Різко скидаю голову. Перед очима круги. Ледь вдається розігнати.

Ефенді Кадір уже стоїть біля коня. Поряд завмер у поклоні юний служник.

Пришвидшуюсь. Всередині все палає. Так хочеться втекти прямо зараз. Я вільна, не зв’язана. Й ворота відчинені, а пси в загоні. Але чи довго я пробіжу? Все ж варто почекати.

Як тільки опиняюсь поряд ефенді, він рвучко обхоплює мою талію та одним махом закидує у сідло. Ледь встигаю схопитися за гриву. Мене хитає, наче билинку на вітру. Земля здається такою далекою, що від страху пересихає у роті. Якщо впаду, то точно шию зламаю. Все ж краще подорожувати за допомогою нош. Там я хоч трохи в безпеці почуваюсь. А це кінь, величезна, небезпечна тварина, в якої в голові може бути будь-що.

Кадір теж заскакує у сідло, розміщується за спиною та притискає до себе, надаючи ще одно точку опори.

— Як тебе звати? — несподівано питає.

— Аліса…

— Аліса… — задумливо тягне. Перший, хто вимовляє його правильно.

Сонце пече нещадно, вітерець ледь-ледь ворушить накидку, але не приносить бажаної прохолоди. Вона мене рятує від палючих променів та піску, який подекуди жбурляє вітер в обличчя. Облизую сухі губи. Ми їдемо вже хвилин десять. Вілла зникла з виду, дорога теж. Новий господар заглиблюється все далі й далі в пустелю. І це неймовірно лякає.

Сам Кадір лякає також. Окрім тих перших фраз, більше і звуку від нього не чую. Відчуваю лиш незрозуміло важку, гнітючу ауру. Здається, він геть усе навкруги заражає своєю моторошністю та глибокою темрявою. Мимоволі задумуюсь над питанням, чому саме на мене впав його вибір? Нутром чую, криється в цьому якась загадка. За пересічну дівчинку навряд чи б влазив у конфлікт із беєм, та ще й рідним дядьком.

— Пий, — до губ притуляється фляга.

Жадібно ковтаю. Вода здається солодкою, трохи теплуватою й неймовірно смачною. Чарівним чином сил стає більше. В пустому шлунку приємна наповненість. здається, що навіть кров по судинах починає струменіти швидше, напуваючи силою кожен м'яз.

— Дякую, — шепочу та уже з більшою цікавістю озираюсь.

Бархани, самотні кущики перекотиполя й високе розпечене сонце. Рівна, заспокійлива картинка, яка не міняється кілометр за кілометром. І щоб не закуняти вирішую спробувати розпитати свого нового господаря, куди мене везуть і що планують робити.

Але раптом чоловік напружується, різко скидається. А кінь починає нервово прясти вухами. І в наступну секунду прямо повз мою ліву щоку щось зі свистом пролітає. Я з жахом дивлюсь на тріпочуче пір'я тонкої стріли, що застрягла в піску.

— Покидьки! — гиркає Кадір. Пригни — голову, накриває долонею мою маківку, примушуючи схилитись.

Кінь зривається в галоп, а стріл, що ув'язають в мирне полотно білого піску, стає все більше і більше.

Вся кам’янію від жаху. Не розумію, що відбувається. Але, судячи з реакції Кадіра, він геть не здивований незваним гостям.

Ховаю голову у нього на грудях, втискаюсь так міцно, як тільки можу, обхопивши руками за талію. І тихо молюсь. Зовсім не такою ціною я хотіла отримати свободу. Життя найдорожче, що маю.

— Слухай мене уважно, Алісо, — раптом промовляє. Переривчасто, наче через силу. — Довго ми так не протягнемо. Кінь несе подвійну вагу, нас скоро наздоженуть. Коли зупинимось, слухай мої вказівки й виконуй беззаперечно. Чула?

— Так, — видихаю йому в груди.

Ще який час несемось галопом. Я більше не бачу стріл, лиш деколи чую поодинокий свист. малодушно боюсь навіть краєчком ока глянути. А потім Кадір різко осаджує коня, і я ледь не прикушую від несподіванки язика.

Швидко зістрибнувши, знімає мене, б’є коня по крупу, щоб він забрався геть.

— Бачиш отой бархан? — вказує вдалечінь. — Біжи чимдуж туди й сховайся.