Розділ 1

Мотузка піддається, коли вже втрачаю надію. Тихий тріск волокон звучить піснею свободи у тиші корабельного трюму. Не дарма я її так натхненно кілька годин поспіль пиляла об цвях, що стирчить зі стіни. Судячи з криків моряків, корабель заходить у порт. І це мій шанс. Іншого не буде. Єдиний вихід — загубитися в метушні. Ні до, ні після з мене очей не спустять. А поки що я сама по собі.

Ще трохи, буквально крапельку, і рука прослизає крізь петлю. Накрутили вони знатно. Наче не дівчину зв'язали, а Халка. Хто такий Халк і знати не знаю, просто в голові дивний образ надзвичайно сильного величезного зеленого чудовиська.

Гмикаю, і відкидаю з чола сплутане волосся. Не скажу, що вони не мають рації. Може сил у мене, як кіт наплакав, але здаватися точно не для мене. Правда, я майже нічого про себе не пам'ятаю, але достеменно знаю, що до поїздок у трюмі не звикла. А ще, що звуть мене Аліса. І ці потвори збираються продати мене на великих торгах у Маран-Таші.

Що таке Маран-Таш я теж не знаю. Назва зовсім чужа, дивна. Але в географії я не сильна, а зараз і взагалі половина знань кудись вивітрилася.

Скрип люка лунає несподівано. Злякано відскакую в тінь, скручуюсь на підлозі й завожу руки за спину. Нехай думають, що я досі зв'язана.

— Гей! Як ти? Отямилася? — Звучить грубий чоловічий голос.

Підіймаю голову, вдивляюсь у незнайоме чоловіче обличчя.

— Чого мовчиш? Язика ковтнула?

Мотаю головою.

— Ох, і мороки з тобою. Гаразд... Тримайся міцніше. Зараз трусне,— проводить рукою по бородатому підборіддю і знову зникає в отворі.

Схоплююся на ноги. Тру онімілі зап'ястя. Це точно мій шанс. Якщо трусить, значить причалили.

А наступної миті сильний імпульс кидає мене вперед. Наштовхуюсь на стіну, здираю долоні об шорсткі дошки. Усередині шторм, ноги тремтять. Підводжусь, спираюся плечем, і стираю кров з правої руки — напоролася на цвях. От дідько! Тепер буде складніше… Але нічого, заживе, головне вибратися.

Обережно пробираюся до сходів. Над головою чується квапливий тупіт безлічі ніг. Стуки та крики. Хвилину стою. Чекаю. Про мене поки що не згадують. І починаю повільно підійматися дерев'яними сходами. Один щабель за іншим. Один за іншим... Чхати на ниючу долоню!

Штурхаю важкий люк, все ще обмираючи від страху — раптом замкнений. Але ляда зі скрипом піддається. Мені вистачить і вузької щілини, щоб зрозуміти, що відбувається на палубі.

Сонячне світло у перші миті засліплює. Прикриваю очі, змахую сльози й, примружившись, дивлюся на метушню. Моряки, босі, роздягнені до пояса бігають, щось роблять незрозуміле. Хтось канат натягує, хтось із вантажем порається.

Здається, я все ж таки вперше на кораблі. Все дивне та незнайоме. А ось у чому впевнена майже на всі сто відсотків — цей корабель виглядає дивно, наче з іншого часу. Він має бути білим та металевим, а не дерев'яним. У голові спалахує дивна назва “Титанік”, картинки з величезними трубами на палубі, каютами та залами з безліччю ламп та світильників. І незрозуміле далеке відчуття смутку. Цей корабель не “Титанік”. Мало того, і сам “Титанік” я не бачила наживо. Лиш на картинці, яку хочеться назвати фотографією. І кіно… А що таке кіно, теж не знаю…

У цей момент корабель відчутно струшує. Ноги зісковзують зі сходинки, від крику утримує лише до болю закушена губа. Ще якийсь час намагаюся триматися, намацати носочками щабель. Але кришка люка боляче притискає пальці, права долоня слизька від крові. І під час чергового поштовху таки падаю назад у трюм.

З легенів вибиває дух. Тихо стогну, злизую кров із прокушеної губи. Над головою чути кроки. Не знаю, чому вирішую, що це за мною. І знову кидаюсь до свого місця. Зчіплюю руки за спиною, абияк намотавши на зап'ястя мотузку. Може, не вдивлятиметься. А через секунду люк відчиняється і хтось спускається.

Встигаю в останній момент. Підводжу голову. Той самий, похмурий із густою синювато-чорною бородою.

— Йдемо, — підхоплює під руку і підіймає на ноги.

Грубо, але не боляче. Саме на межі дискомфорту.

— Куди? ― виривається.

Серце в поганому передчутті ниє.

— До твого нового господаря. Ноші прибули. Ефенді Зекі не чекатиме.

Коліна підгинаються, буквально волоком тягне мене до сходів. Ледь встигаю за розгонистим кроком.

Сходами підіймаюсь першою, відчуваючи неприємний, липкий погляд бородатого. А нагорі мене відразу підхоплюють пахви й витягують на палубу.

— Це вона, високоповажний ефенді, — хтось звітує, штовхаючи вперед.

Часто моргаю, сонце сліпить, і ніяк не вдається роздивитись людину перед собою.

— Жак, — чую несподівано по-жіночому тонкий голос. — Я ж наказував дбайливо з нею поводитися. На кого ця нечупара схожа?

— Вибачте, ефенді Зекі. Після ритуалу дівчина ніби збожеволіла. Спочатку дряпалася, брикалася, а потім мало не викинулася за борт. Довелося зв'язати.

О, це пам'ятаю. Хоч і неясно. А ще жах, нерозуміння і гостре відчуття, що секунду тому була в зовсім іншому місці.

― Підійди сюди, дівчинко! — наказує цей Зекі.

Я вже можу абияк сфокусувати погляд, і бачу перед собою низенького пузатенького чоловіка в смугастому халаті та тюрбані. Його товсті пальці унизані перснями, а на ногах вишиті золотом туфлі з дивними загнутими носами.

Мене знову штовхають у спину, доводиться зробити кілька кроків вперед.

― Красива… ― прицмокує. ― Волосся як золото. Бей буде задоволений! — пальці-сардельки перебирають мій сплутаний локон.

Зковтую, ще не до кінця розуміючи, що мене просто тут і зараз продають. Затравлено озираюся. Бігти. Бігти прямо зараз, у цю ж мить. Адже ніхто не чекає від мене подібного. Але куди? Куди тікати? Незнайоме місто. Незнайома країна. Навіть я сама собі незнайома.

— Відмити її треба добре. Бей тільки завтра до міста повернеться. Час є… — задумливо хмуриться. — Розв’яжи її! Нікуди вона звідси не дінеться, хіба на той світ. Так, Замазура? —  сардельками охоплює вже моє підборіддя, крутить голову з боку на бік. Навіть у зуби заглядає.