Розділ 1

Пролог

Світ Мізелья, країна Ньелокар, королівський замок.

Сотні років тому...

Жінка на ліжку здавалася висохлою, абсолютно виснаженою. Шкіра, зморшкувата і жовта, немов пожухла після літньої посухи трава, була настільки тонкою, що через неї просвічувалися блакитні судинки на скронях і повіках.

Відчувши його присутність, короткі, поріділі від віку вії здригнулися і піднялися. Меверік Вейланд, десятий король Ньелокара, завмер статуєю у ложа своєї вмираючої дружини.

− Ненавиджу тебе! − прохрипіла вона. − Ненавиджу!

Ці три слова, здавалося, забрали у жінки всі сили, і вона знову втомлено прикрила повіки.

− А я тебе, − безпристрасно відповів король.

Проте, незважаючи на холодні слова, в його душі все одно панувала печаль. Вієнна... Він пам'ятав її зовсім іншою. Повною життя, енергії і магії. Саме такою дівчиною він захопився сотні років назад. І розбив їй серце. Безжально. Не думаючи про наслідки. А вона заради помсти, повна гніву та суму від нерозділеного кохання, створила своє страшне чаклунство. Вінець, що прив'язав його до нелюбої. Тепер вони пов'язані до кінця днів, двоє − чоловік і жінка, які зовсім не кохають одне одного.

Вінець, немов сильне приворотне зілля змусив його дракона відчайдушно бажати Вієнну. А людська частина розривалася від суперечливих почуттів, розуміючи, що ця пристрасть нав'язана, неприродна і абсолютно чужа його душі. Він не міг полюбити Вієнну, тому, що вона не його пара. Але і пару знайти більше не міг, вінець прикував його до відьми навіки.

З грудей дружини раптово вирвався тихий хрип. Лише через мить Меверик зрозумів, що чаклунка сміється.

− Навіщо Вієнно? Навіщо? Ти заради помсти прирекла нас на страждання, мене прирекла! Але наші діти, наші сини теж тепер в небезпеці. Твоїм артефактом може скористатися будь-хто в своїх корисливих цілях. І хлопчики... вони теж будуть нещасні. Як і ми. Пожалій їх. Невже ти хочеш, щоб наш рід обірвався! Якщо вінець захоплять ханарці... Горарці...

− Ти знаєш, як я тебе любила, Меверику? − її очі знову відкрилися, ясні, яскраво-блакитні, як у молодості. Такі очі просто не могли належати старій, але, тим не менш, Вієнна вже розміняла не одну сотню років... Вона ніби не чула його, занурена у власні спогади. Незрячий погляд блукав по його обличчю.

− Ніхто на світі так не любив, − хрипкий шепіт ледь чутно зривався з її безкровних тонких губ, роблячи Меверику ще болючіше... − Всією душею, всім серцем. Коли тебе не було поруч, мені здавалося, що я вмираю, що не проживу і секунди вдалині від тебе. Кожну мить свого нікчемного життя, мені хотілося провести з тобою, торкатись тебе, відчувати, чути твій голос... Але ти зрадив... покохав іншу. Відкинув мене, як стару обридлу іграшку. Слова клятви для тебе нічого не значили, правда? Адже ти давав їх жалюгідній людинці, нижчій, негідній. Я сподіваюся, тепер ти зрозумів, як це згоряти від нерозділеного кохання. Бачити що той, хто для тебе дорожчий за життя, дарує свої пестощі іншому...

Хрипкий переможний сміх знову пролунав в тиші кімнати.

− Вієнно... − тільки й міг вимовити король, розуміючи, що вона має рацію.

Але хіба відьма вчинила з ним не так само жорстоко? Адже більше ні від кого його величність Меверік не міг мати дітей, більше ні з ким не міг ділити ліжко, більше нікого б не прийняв його дракон. І навіть після смерті Вієнни він зобов'язаний був залишатися їй вірний... Проте Вієнна... Сама Вієнна, королева Ньелокара, не соромилася міняти фаворитів, як рукавички... Проклятий артефакт діяв так виключно на драконів. На драконів, роду Вейланд.

− Наші сини... Трістан... Артур... Брінейн... Чим вони заслужили? Знищ вінець, прошу тебе. Заради них! − відчай в голосі короля звучав настільки непідробно, що в перший раз за вечір очі помираючої відьми наповнилися сумом.

− Я не можу, Меверик, − ледь чутно промовила вона. − Це не в моїх силах.

− Що ж тепер робити? Вієнно? Що робити?

Висохла, тонка, як пташина лапка, рука схопила його за зап'ястя.

− Сховай! Сховай вінець, де ніхто його не дістане, − гарячкове бурмотіння таки прорвалося крізь товщу безнадії, якою огорнув свою свідомість Меверик. − І ханарці не впізнають, як легко можна поневолити драконів королівської крові.

Розділ 1

Прикладаю магнітний чіп до дверей під'їзду і з зусиллям тягну її на себе. Тугі пружини піддаються не відразу. Долоню моментально прошивають тонкі голочки холоду. Ще тільки осінь, але до вечора стає прохолодно, і металева ручка покривається білястим морозним нальотом. Рукавички зняла в маршрутці і, як завжди, полінувалася надіти. Заслужено ...

Боязко озираючись, швидко пірнаю в тепле нутро під'їзду. Район у нас спокійний, але вже пізно і всіляке може бути.

Притримуючи важку стулку ногою, дозволяю їй акуратно примкнути до магнітного замку. Якщо відпустити, вона голосно грюкне і розбудить бабу Ніну з третьої квартири. Та вигляне, побачить мене і візьметься за розпитування. Загалом, жах.

Тихо минаю небезпечні двері і підіймаюся далі на свій четвертий поверх. І хоч тіло все гуде після зміни, а очі болять від втоми, додому йти зовсім не хочеться. З грудей виривається важке зітхання. Знаю, що мене там чекає. Микита знову ніякий, добре, якщо б дружків своїх не привів. Набагато гірше, якщо там збереться компанія.

А ось і наші двері. Кволі, дерев'яні, оббиті старим потрісканим коричневим дерматином. Їм років більше, ніж мені і братові разом узятим... Всі вже в нашому домі змінили двері на красиві і надійні, броньовані. Навіть бабі Ніні син поставив нові та блискучі. Тільки наші хизуються потертою оббивкою.

Ключ як завжди заїдає, доводиться злегка штовхнути ногою, щоб стулка встала на місце. Тоді язичок легко ковзне в серцевину і плавно провернеться. Така собі система захисту.

Подібні старання могли б викликати роздратування, але замість цього я відчуваю тільки полегшення - якщо двері закриті на замок, значить, Микита в квартирі один. І можливо навіть тверезий.