Розділ 6. Те, що забрала пам'ять

— Мамо…

Марта сама злякалася слова, яке зірвалося з її губ.

Вона не знала цієї жінки. Принаймні, не пам'ятала її. Але серце боліло так, ніби перед нею стояла людина, за якою вона сумувала все життя.

Грейс прикрила рот долонею. По її щоках покотилися сльози.

— Мартусю…

Вона хотіла підійти ближче, обійняти доньку, але зупинилася, помітивши її розгублений погляд.

— Можна я тебе обійму? — тихо запитала вона.

Марта не відповіла одразу. Лише через кілька секунд ледь помітно кивнула.

Грейс обережно притиснула її до себе.

І Марта заплакала.

Вона не розуміла чому. Не могла пояснити, звідки взялися ці сльози й чому в обіймах незнайомої жінки їй раптом стало так боляче й водночас спокійно.

Наче вона нарешті повернулася туди, де мала бути.

— Пробач мені, — прошепотіла Грейс, гладячи її по волоссю. — Пробач, що ти стільки часу жила, не знаючи правди.

Марта повільно відсторонилася.

— Якої правди?

Грейс витерла сльози й подивилася їй просто в очі.

— Я твоя рідна мама, Марто.

Дівчина похитала головою.

— Але… моя мама була Кароліна.

— Кароліна тебе виховала. Вона була твоєю мамою в тому житті, яке ти пам'ятаєш. І я не збираюся забирати в тебе її місце. — Грейс зробила паузу. — Але народила тебе я.

Марта відступила на крок, намагаючись осмислити почуте.

— Тоді чому я нічого про тебе не пам'ятаю?

Грейс перевела погляд на Даніеля. Він стояв неподалік, мовчки спостерігаючи за ними. В його очах теж блищали сльози.

— Бо твої спогади заблокували, доню.

— Хто?

— Адріан.

Марта відчула, ніби земля під ногами похитнулася.

— Тато?

— Він боявся. Боявся втратити тебе, боявся, що правда зруйнує життя, яке він намагався побудувати для тебе. Він зробив вибір, який, можливо, здавався йому єдиним виходом. Твої спогади про мене, про Даніеля та про те, що було раніше, сховали за блоком. А згодом їхнє місце зайняли інші спогади.

— Тобто все, що я пам'ятаю…

— Не обов'язково неправда, — м'яко перебила Грейс. — Твоє життя з Кароліною було справжнім. Твоя любов до неї була справжньою. Але частину твого минулого від тебе приховали.

Марта заплющила очі.

Перед нею промайнув образ батька під час відеодзвінка. Його прохання переїхати. Його тривога.

Я справляюся, тату.

А що, як він знав, що одного дня вона дізнається?

— Чому ти не забрала мене? — прошепотіла Марта.

На обличчі Грейс промайнула така глибока печаль, що Марта відразу пошкодувала про запитання.

— Я не переставала хотіти бути поруч із тобою. Але тоді все було набагато складніше, ніж ти можеш уявити. Я не хочу виправдовуватися чи перекладати провину на інших. Я можу лише розповісти тобі правду й дозволити самій вирішити, що з нею робити.

Вона взяла Марту за руки.

— Є ще дещо. Якщо ти дозволиш, я можу зняти блок. Але я не знаю, скільки спогадів повернеться й коли саме. Можливо, ти побачиш лише уривки. Можливо, спершу відчуєш тільки емоції.

— А це буде боляче?

— Я не можу обіцяти, що ні.

Марта подивилася на Даніеля.

Він не квапив її й не намагався переконати. Просто стояв поруч — хлопець, який назвався її старшим братом і якого вона мала б пам'ятати.

— Я хочу знати, — нарешті сказала вона. — Навіть якщо буде боляче.

Грейс міцніше стиснула її пальці.

— Тоді дивися на мене. І якщо захочеш зупинитися, просто скажи.

Вона поклала долоні Марті на скроні.

Спершу нічого не сталося.

Потім Марта відчула легкий тиск усередині голови. Не біль — радше дивне відчуття, ніби за давно зачиненими дверима хтось повільно повертав ключ.

Грейс заплющила очі.

— Я повертаю тобі те, що належало тобі від самого початку, — прошепотіла вона.

Щось усередині Марти тріснуло.

Не голосно. Не по-справжньому.

Але перед її очима раптом спалахнуло світло.

Маленька дівчинка бігла коридором.

Її ніжки ледь торкалися підлоги, а темне волосся розліталося в різні боки.

— Мамо! Дивись, що Даніель мені показав!

Молода Грейс присіла перед нею, розкинувши руки.

— І що ж він тобі показав, сонечко?

Дівчинка підбігла й обійняла її за шию.

Наступна мить.

Хлопчик старший за неї сидів на підлозі, складаючи з дерев'яних деталей щось схоже на потяг.

— Не чіпай, Марто! Він ще не готовий!

— А я хочу подивитися!

— Тоді сідай поруч. Але нічого не ламай.

Дівчинка засміялася й вмостилася біля нього.

Даніель зітхнув, удаючи невдоволення, а потім посунувся, звільняючи їй більше місця.

Іще один спалах.

Теплі руки Грейс поправляли маленькій Марті ковдру.

— Ти ж нікуди не підеш? — сонно запитала дівчинка.

— Я тут, моя люба.

— Завжди?

Грейс поцілувала її в чоло.

— Завжди любитиму тебе.

Марта різко розплющила очі.

Вона важко дихала. Сльози текли по щоках, а пальці міцно стискали руки Грейс.

— Я… я бачила…

— Що ти побачила, доню?

Марта подивилася на неї.

— Тебе. Ти обіймала мене. Я була маленькою.

Грейс схлипнула й притиснула долоню до губ.

— Так, моя дівчинко.

Марта повернула голову до Даніеля.

Той стояв нерухомо, ніби боявся навіть поворухнутися. Коли їхні погляди зустрілися, по його щоці покотилася сльоза.

— А ти… — голос Марти затремтів. — Ти будував зі мною потяг.

Даніель прикрив очі.

— Ти завжди ламала те, що я будував, — тихо сказав він.

Марта крізь сльози засміялася.

— Неправда…

— Правда. А потім дивилася на мене такими очима, що я дозволяв тобі допомагати.

Вона дивилася на нього, і десь глибоко всередині ворухнулося щось тепле. Щось знайоме.

Але спогади знову зникли, залишивши після себе лише кілька розмитих образів.

— Я пам'ятаю зовсім мало, — прошепотіла Марта.

Грейс обійняла її за плечі.

— І цього достатньо на сьогодні. Тобі не потрібно згадати все за одну ніч.