Розділ 2. Ім’я, якого не існує

Марта прокинулася від стуку дощу по шибках. 

Кілька секунд вона лежала нерухомо, дивлячись на стелю, і намагалася зрозуміти, чому в кімнаті так холодно. Потім повернула голову до вікна. За склом сірів ранок, а краплі повільно стікали по склу, залишаючи криві доріжки.

Вона була вдома.

У власному ліжку.

А отже, нічний потяг, покинута станція й незнайомий чоловік, який назвав її Еліанною, могли бути лише дивним сном.

Могли б.

Якби не відчуття, що вона досі чує стукіт коліс.

Марта сіла на ліжку й потерла обличчя долонями. Голова трохи боліла, а в роті пересохло. Вона не пам’ятала, коли востаннє спала так погано.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Тепер мені ще й потяги сняться.

Сказавши це, Марта сама собі всміхнулася. Зовсім ненадовго.

Погляд ковзнув до дверей.

Зазвичай уранці Кароліна вже встигала двічі постукати, запитати, чи Марта прокинулася, а потім усе одно заглядала до кімнати.

Навіть коли Марта жила окремо, Кароліна телефонувала їй із питаннями, чи та поїла, чи тепло вдягнулася і чи не забула парасольку.

Особливо парасольку.

Здавалося, Кароліна була переконана, що без її нагадувань донька неодмінно вийде під зливу в легкій куртці.

Тепер ніхто не постукає.

Марта відкинула ковдру й підвелася.

— Добре, мамо. Я прокинулася. І навіть не забула парасольку.

Вона сказала це в порожню кімнату й одразу відчула, як щось стислося всередині.

Ненавиділа цю тишу.

Не ту, що буває вранці, коли весь будинок ще спить. А ту, яка залишається після людини, що наповнювала його своїм голосом.

Марта швидко одяглася й спустилася на кухню.

Там усе було на своїх місцях.

Світлі фіранки, дерев’яний стіл, баночка з чаєм біля плити. На підвіконні стояла маленька глиняна пташка, яку Марта колись зробила на шкільному гуртку. Вона вийшла кривою, з одним крилом більшим за інше, але Кароліна поставила її на найвидніше місце й відтоді жодного разу не прибирала.

Марта провела пальцем по її шорсткій спинці.

— Ти теж тут залишилася, — тихо сказала вона.

Потім узяла чайник.

Вода зашуміла, наповнюючи кухню знайомим звуком. Марта дістала дві чашки: свою білу, з тонкою синьою смужкою, і мамину — кремову, з маленькими блакитними квітами.

Поставила обидві на стіл.

І лише тоді завмерла.

Вона дивилася на другу чашку так довго, що вода в чайнику встигла закипіти й вимкнутися.

— Вибач, — прошепотіла Марта.

Вона не знала, кому саме це сказала.

Кароліні? Собі? Чи, можливо, тій частині власного серця, яка все ще чекала, що двері відчиняться й мама зайде на кухню, поправляючи рукав домашнього кардигана?

Марта прибрала другу чашку назад у шафу.

Але свою залишила на столі.

Бо чай усе одно треба було випити.

---

Сніданок вона готувала за рецептом Кароліни.

Не тому, що не вміла готувати сама. Просто хотілося зробити щось знайоме.

На холодильнику досі висів аркуш, прикріплений магнітом у формі лимона. Почерк Кароліни був трохи нахилений праворуч, а літери в словах «не забудь сіль» виходили більшими, ніж решта.

Марта усміхнулася.

— Ти справді вважала, що я можу забути сіль?

Вона потягнулася до полиці й узяла потрібну баночку.

А потім побачила, що поруч, під старою кулінарною книжкою, лежить невеликий конверт.

Марта не відразу звернула на нього увагу. Конверт був жовтуватий, із трохи загнутими кутами. Він міг пролежати там роками.

На лицьовому боці нічого не було написано.

Вона витягнула його з-під книжки.

Усередині виявилася фотографія.

На ній була залізнична станція — та сама, яку Марта бачила вночі.

Ті самі вузькі двері, старий ліхтар над входом, тріснута лавка під навісом. Навіть дерево біля платформи стояло там, де й тепер, хоча на знімку воно було значно меншим.

Марта повільно перевернула фотографію.

На звороті стояла дата.

Ім’я.

Еліанна.

Вона відчула, як по спині пробіг холодок.

— Ні…

Марта знову перевернула знімок, уважно роздивляючись кожну деталь. Фотографія була старою, чорно-білою, краї місцями стерлися. На передньому плані виднілися дві постаті: доросла жінка в довгому пальті й маленька дівчинка, обличчя якої через подряпину майже неможливо було розгледіти.

Жінка тримала дитину за руку.

Марта нахилилася ближче.

На зап’ясті дівчинки блищав тонкий браслет.

Такий самий, як у неї.

Вона машинально торкнулася власного зап’ястя, де під рукавом ховалася тоненька срібляста прикраса. Марта носила її стільки, скільки себе пам’ятала. Кароліна колись казала, що браслет був із нею ще в дитинстві, але звідки він узявся, не знала.

Марта завжди вважала це звичайною сімейною дрібницею.

Тепер ця дрібниця дивилася на неї з пожовклої фотографії.

— Звідки ти це взяла, мамо?..

Відповіді, звісно, не було.

Вона піднесла фотографію до вікна. Дата на звороті залишалася чіткою, хоч і написаною вицвілим чорнилом.

Цей знімок зробили задовго до того, як Марта народилася.

Принаймні, задовго до того, як вона вважала, що народилася.