Потяг-привид допоможе владнати проблеми в особистому житті

Артем не стримав емоцій: вискочив із квартири й грюкнув дверима. Зоряна підхопилася та заходилася пакувати речі. Якщо він так, якщо він такий… Вона ж хотіла якнайкраще, а він  нічого не втямив. Телепень. Бовдур. Більше вона тут не залишиться ні на мить.  

Сукні, штани, футболки летіли у валізу,  розподіляючись по відділеннях.  Артем купував їй усе: одяг, взуття, прикраси. Вона нічого не залишить. Суто теоретично така кількість речей не могла вміститися в невеличку сумку, з якою Зоряна в’їхала до цих чудових апартаментів пів року тому. Проте дівчина не мала часу на  аналітичні підрахунки. Вона не здивувалася навіть тоді, коли поклала коробку  шкіряних ременів на одну зі сторін цього чудо-кейсу, а він миттєво всотав її всередину.

Вона зиркнула на полицю, де серед книг та декоративних дрібничок сидів старий плюшевий ведмедик із трохи потертим вухом.  Його скляні очі-намистинки дивилися з німим докором. Цей ведмедик бачив усі її сльози. Вона  схопила іграшку та запхнула до рюкзака, де склала найдорожче: гаманець, ноутбук та паспорт.

Зоряна задоволено поглянула на порожню шафу, обвела поглядом простір. Ялинка миготіла різними кольорами. Червоний іграшковий потяг блиснув на гілці.  Як же тут гарно. Згадала, що холодильник повний ласощів: улюблений штолен, червона риба, чорна ікра… Планували посидіти. Тепер Святвечір скасовано.

 Зоряна рішуче перетнула кімнату, відчинила бар і схопила коробку шампанського «Крюг Гранд Кюве».  От і подарунок мамі. Артем пошкодує.  Та її це вже не обходить. З Нового року вона починає інше життя.  Вона обрала сторону мами. Ні, вона не обирала.  Артем її підштовхнув, чим лише підтвердив материні слова: Артем Зоряну не кохає,  йому просто зручно. Домогосподарка, кухарка, коханка — троє в одній. Хоча тут можна й посперечатися: подарунки набагато дорожчі, ніж коштували б послуги цих трьох осіб.  

Зоряна взула уггі, вдягнула довгий попелястий пуховик, витягла валізу в коридор, замкнула двері та натиснула кнопку ліфта. Двадцять четвертий поверх. Вона сумуватиме за заходами сонця та неймовірним краєвидом київських церков.

В холі під’їзду панував затишок: гарний ремонт, м'які меблі з дорогою оббивкою, навіть санвузол з  окремим душем для собак — елітний будинок, що й казати. Може, повернутися? Вона навіть записки не залишила.  До того ж вона, безсумнівно, кохає… Її ніхто не жене… Але ні, рішення прийняте.

Зоряна віддала ключі консьєржу з проханням передати їх Артему. Сіла на диванчик, викликала таксі й почала шукати квиток до Конотопа. Намір повернутися до мами лишався непохитним. Невдовзі квиток  висвітився  у телефоні. Під’їхав синій «Опель» із шашечками на даху. Зоряна вийшла надвір. Таксист підхопив речі та завантажив у багажник.  За тридцять хвилин  вона крокувала вздовж  перону…

Квитки ніхто не перевіряв. Зоряна увійшла до вагона, відшукала своє купе і сховала валізу під сидінням. У дверному отворі виник високий кучерявий чоловік у плащі поверх костюма та смугастій краватці, кивнув на знак вітання і зник на полиці навпроти. Зоряна протерла очі — чи не привиділося? Визирнула в коридор, де пасажири саме шукали свої місця. Провівши рукою над порожнім сидінням навпроти й нікого не знайшовши,  сіла на своє місце. Мабуть, таки здалося.

Поїзд рушив. Дивно, ніхто більше не прийшов: три вільні місця. Може, пізніше підсядуть? Зоряна повернулася до своїх думок. Вона все робить для Артема. Дбає про нього. А він  випалив їй настільки образливі слова. Не можна вибачати такого.  Взагалі, краще не звикати до його грошей, не чекати, поки він її  замінить якоюсь красунею.

Зоряна подивилася у вікно: зовні все злилося в суцільну лінію, при цьому всередині панувала абсолютна тиша. Ого, яка велика швидкість! Що відбувається? Вона вийшла в прохід, пройшла вагоном, зазираючи в різні купе — усі порожні. Але ж  бачила, як заходили люди, куди вони зникли? Провідника теж не видно, двері в сусідній вагон наглухо зачинені. Зоряна повернулася на місце. Раптом почула, що на протилежному сидінні щось зашурхотіло.  Вона знову поводила руками в порожнечі над полицею, намагаючись знайти чоловіка, який зник.

— Не хвилюйтеся. Усе гаразд. Пасажири на місцях, просто в різних вимірах. Ви їх не бачите задля особистої зручності. Я можу одночасно розмовляти з усіма, і ніхто нікому не заважатиме.

— Хто тут? — стурбовано запитала Зоряна.

— Я — штучний інтелект вагона, ви ж самі взяли квиток на цей рейс.

— Я замовляла квиток до Конотопа.

І тут Зоряна згадала: під час бронювання перед очима майнула дивна картинка з написом «Потяг-привид допоможе владнати проблеми в особистому житті».  Вона не надала цьому значення, сприйнявши за звичайну рекламу.

— А куди ми їдемо?

— У нікуди.

Стало не по собі. Зоряна відсунула шторку. За вікном усе було яскраво-білим. Потяг летів крізь невідомий простір, точніше, ширяв у якомусь  напівпрозорому киселі.

—   Усе добре, — знову озвався голос.

—    Що у вас сталося?

—   А вам яке діло?

—   Я можу допомогти.

—   Поверніть мене на вокзал. Я, мабуть, переплутала потяг.

—   Ви не переплутали. Ви заплуталися, а я можу розплутати. Повторюю запитання: що сталося?

—    Де я?

—   Ви — поза часом, поза простором.  У всесвіті, де вам можуть допомогти. Повторюю запитання: що сталося?

—    Мені страшно.
На столику з’явилася склянка з червоною рідиною.

—    Випийте, ви відчуєте себе краще.

—    Що це? Кров?

Зоряна відчула нестримну спрагу, вхопила склянку, заплющила очі й одним ковтком випила вміст. Рідина нагадувала томатний сік і розтікалася  судинами, розливаючи тілом умиротворення.

—    Що сталося? — продовжував запитувати голос.

Після дивного напою хвилювання зникло, і Зоряна почала розповідати про ранкову сварку. Як намагалася пояснити Артему дуже просту річ: він не має смаку. Тому вона попросила його не купувати одяг без неї, адже хоче сама обирати речі. У відповідь Артем різко зауважив, що вона могла б бути  ввічливішою, оскільки він  щиро  хотів зробити їй приємне. Однак як  можна зробити приємне, коли річ не пасує за кольором? Вона — дівчина-зима, а він купив їй жовтогарячо-коричневий костюм, який личив би дівчині-осені. У ньому Зоряна має вигляд блідої поганки. Вона розмовляла з ним спокійно, а він закричав: «Знайди собі того, хто тебе влаштовує!» — і пішов, грюкнувши дверима.