4

Щось солодкувато-гірке, ніби присмак дитинства, текло у горло, розливаючи таке бажане тепло по всьому організму. Наче в тіло влили якийсь новий сорт енергетика, що наповнив не тільки шлунок, але й вени потужним зарядом енергії. Ледве вона досягла кінчиків нігтів на пальцях ніг, Олена різко розплющила очі. У купе спалахнуло світло, проганяючи м'яку напівтемряву, а голос з динаміка повідомив, що через півгодини поїзд прибуває на кінцеву станцію.

Олена виглянула у вікно — там панував цілковитий морок, що розривали миготілі на стовпах ліхтарі. Невже вона проспала цілий день? Нічого не пам'ятала, але почувалася чудово.

Чоловік на сусідній полиці, помітивши, що дівчина прокинулася, швидко заховав у свою невеличку шкіряну сумку маленькі склянки, що можна було прийняти за пляшечки з ліками. З привітною усмішкою попутник повернувся до дівчини. Вона у відповідь теж скривила губи в подобу посмішки.

— Як почуваєтеся? — ввічливо запитав він.

Олена напружила досі сонний мозок і згадала, що, здається, вони знайомилися, і його звуть на кшталт Антін чи Андрій. Яка різниця?

— Я що, спала цілий день?

— Так. Після обіду ви нездужали, і провідник дав вам снодійне. Чули: останнім часом «Укрзалізницю» додатково забезпечують медикаментами. Нарешті всі, хто скаржаться на безсоння через храп сусідів, зможуть спати спокійно. 

— Серйозно? — здивувалася я. — Ніколи раніше не приймала снодійне.

Супутник посміхнувся.

— Знаєте, в цьому немає нічого ганебного. Всі ми час від часу вживаємо щось, що змушує нас відволіктися від реальності.

І на доказ своїх слів він зробив великий ковток із чвертки, що стояла на столику між ними.

Поки Олена в туалеті приводила себе до ладу, в голові панував повний безлад. Такий дивний сон їй привидівся: про труп в туалеті з прокушеною горлянкою, про перелесників та іншу нечисть. Сумніваючись у власному глузді, вона обдивилася невеличке чисто прибране приміщення — нічого підозрілого. Напевно, снодійне так вплинуло і змусило підсвідомість видати таку картинку за участю нового знайомого.

До купе дівчина повернулася вчасно — потяг сіпнувся й завмер, зупинившись на кінцевій станції.

Уже на виході Олена точно згадала, як звуть її попутника. Андрій допоміг дівчині з валізою і застиг на пероні чорною нерухомою постаттю поміж безперервного людського потоку. Він так дивно дивився на Олену, з такою тугою в бездонних очах, з таким незрозумілим сумом, що вона несподівано для себе самої раптом сказала:

— Тітка Наталя дуже любить гостей.

— Правда? — на його губах знову заграла посмішка.

Олена помахала рукою жінці, яка щойно вийшла з підземного переходу і поспішала до племінниці.

— Так. Я спитаю, чи вона не проти ще одного гостя.

— Ви запрошуєте незнайомця в дім?

Олена стенула плечима:

— Мені чомусь здається, що я можу не боятися вас.

Він схилив голову набік у німому питанні.

— І ще мені здається, ви дуже самотній, — дівчина верзла казна-що, язик випереджав думки, але внутрішній голос наполегливо правив своєї: — І я впевнена, що ніхто не повинен бути на свята на самоті.

Тепло в глибині очей Андрія могло б розтопити кригу й сніг у районі кілометра навкруг. Він майже десять років не був у рідному місті й гадки не мав, куди прямувати далі, тому запрошення дівчини, особливо ж після того, що сталося у потязі, було не лише приємно неочікуваним, а й рятівним у певному сенсі. 

А дівчина зрозуміла, що зараз зробила бездумний, але чомусь найправильніший вчинок у житті, послухавши свого безрозсудного і гарячого серця.