3

Легкі поплескування по щоках привели Олену до тями. У вуха увірвався непомірно гучний стукіт коліс, викликаючи жахливий головний біль. Насилу піднявши тремтячі повіки, дівчина побачила металеву стелю, пласку лампу, світло якої практично порізало очі, і схвильоване красиве обличчя. Вона в раю? Судячи з хворобливих відчуттів, скоріше, навпаки. Пам'ять повільно, але впевнено поверталася, і нарешті Олена упізнала того, хто схилився над нею. Дивний попутник, який ледь не задушив її.

У паніці вона почала звиватися, бажаючи вирватися з рук, що міцно тримали, наче у кліщах, але раптом заспокоїлася, помітивши, що зіниці візаві звузилися, а губи його промовили незрозумілі слова, схожі на давньоукраїнські, якби Олені доводилося колись чути давньоукраїнську. Її мозок ніби окремо від свідомості відзначав, що набіглий спокій неприродний, але противитися не міг.

— Як ти? — запитав чоловік, піднімаючи Олену з підлоги в сидяче положення.

— Що сталося? — замість нормального звуку з горла вирвався якийсь шиплячий свист.

— Ти знепритомніла.

Олена прокашлялася.

— Ти хотів мене вбити? — навіть не помітила, як перейшла на "ти".

— Ні, не тебе, — видихнув Андрій, похитавши головою. Він притулився спиною до сталевої стіни й у відчайдушному жесті запустив руку в своє біле скуйовджене волосся.

Олена достатньо отямилася, щоб згадати й інші подробиці події.

— Твої очі…

— Що — мої очі?

— Вони були...

— Жахливі? Огидні? Потворні?

Олена кивнула, попутно зазначивши, з яким болем він промовив ці неприємні епітети.

— Тому що я і є потвора.

Насупившись, Олена із сумнівом поглянула на Андрія. Може, він божевільний? Ніби прочитавши її думки, він невесело посміхнувся:

— Ні, я не божевільний.

— Тіло в туалеті... Ти повідомив провіднику?

— Тобі не варто хвилюватися. Я все владнав.

— Що значить — владнав? Що взагалі відбувається? Потрібно викликати поліцію.

— Поліція тут не допоможе, — заперечив Андрій, забираючи у дівчини мобільний.

Олена схопилася за ниюче горло (напевно, на шиї залишиться жахливий синець). Вона геть нічого не розуміла: або вона з’їхала з глузду, або чоловік.

— Ти назвав мене перелесницею. Хто це?

— Та, за ким я полюю вже кілька років.

— Полюєш?!

Чим далі, тим більше все, що відбувалося, нагадувало маячню.

Дивлячись невидющим поглядом у простір, міцно стиснувши тонкі губи, Андрій боровся сам із собою, а потім, мабуть, нарешті зважившись, почав свою дивну розповідь. 

Вони сиділи на підлозі в тамбурі поїзда, ритмічно погойдуючись, і мірний стукіт коліс тужливою мелодією супроводжував дивовижні слова, вимовлені красивим оксамитовим голосом.

— Світ не такий, яким здається, Олено. У ньому існують створіння, про які ти не чула навіть у казках у далекому дитинстві. Вони проникають до нас з потойбіччя, поселяються у лісах і степах, річках й озерах, розселяються по містах і селах, змішуються з людьми, деякі приймають нашу подобу і живуть поруч, висмоктують енергію, життєву силу, кров, насичуються, а потім або зникають, щоб повернутися згодом, або шукають наступну жертву. Вперше я зіткнувся з тим, що не зміг пояснити, майже десять років тому. Вогневиця, одна з тринадцяти страхіть, дочок богині зла Мари, впала на землю біля мого будинку. Тоді я ще не знав, з чим зіткнувся, й вижив лише завдяки… — Оповідач на секунду запнувся, кинувши уважний погляд на дівчину. Та вчувала з розкритим ротом і недовірою в очах. — Втім, неважливо. Я покинув рідний дім, вирушив у невідомість, знаючи те, чого знати не хотів. Але доля… До речі, Доля теж існує. Так от вона наставила мене на шлях, який я не обирав, — знищувати прибульців з потайсвіту, які тут бути не повинні. Донедавна я чудово справлявся, — сумно усміхнувся Андрій Майстренко. — Поки не трапилася мені істота, що перебрала на себе образ дорогої мені людини. Рідкісна істота — перелесниця-упириця. Її я не можу вполювати вже кілька місяців. Їй не потрібен дім, постійна людина поруч, вона вдовольняється тим, що ссе кров у випадкових жертв, але виходить так, що нерозривно пов’язана зі мною. Кілька днів тому я напав на її слід, нарешті, вистежив сьогодні на вокзалі й знав, що зловлю і змушу відповісти за всі злочини і невинні жертви. А йшов повз вагона і побачив тебе. Ти — її точна копія. Точна копія моєї померлої дівчини.

Одкровення Андрія було не просто неймовірним, а неможливим у принципі. Почвари, страхіття, упирі... Олені здавалося, вона божеволіє. І сподіваючись, що все це незабаром проясниться і виявиться лише вигадкою її збудженої уяви, вона продовжувала слухати і, загадковим чином позбавлена інстинктивного страху, подавати відповідні репліки.

— Що?! Як це можливо?

— Гадки не маю. Тільки був впевнений, що ти — це вона, і ведеш якусь дивну гру. Що ж, перелесниці люблять гратися з прив’язаною людиною, і я вирішив підіграти, вдаючи, що ми незнайомі. З кожною хвилиною я все сильніше сумнівався в своїх здогадах — так майстерно прикидатися жодна істота не вміє, хоча спільний інтерес до одних і тих же речей, у нашому випадку — улюблена книга, був аж надто переконливим. Ну, а коли ти не завила від тої і втратила свідомість, я зрозумів, що помилився.