2

У вагоні-ресторані вони зайняли симпатичний столик, який давав можливість одночасно оглядати пролітаючий зимовий пейзаж за вікном і решту вагона. Олена замовила канапки і каву, її супутник — трав’яний чай і горілку. При цьому офіціант досить підозріло на нього покосився — хто вживає алкоголь в таку годину? — але без заперечень прийняв замовлення. Олені теж стало цікаво, але вона промовчала. Андрій не справляв враження людини, схильної до непомірного вживання спиртного. Шкіра його виглядала злегка блідою, але здоровою, щетина була відсутня, а безлад у зачісці можна пояснити негодою. В цілому він скидався на звичайного хлопця, який любить зачаровувати протилежну стать своїм романтично-готичним образом і щирою посмішкою, в чому не зовсім безуспішно вже хвилин тридцять вправлявся на Олені. Не сказати, що вона так вже була підкорена такою манерою, але нудно їй точно не було.

Коли від канапок залишилися спогади, Андрій все ще пив чай, в який додавав горілку, й, усоте пробігаючи очима по людях за сусідніми столами, змінив безтурботний тон.

— Вам не цікаво, чому я так висловився про Скарлетт?

Олена знизала плечима:

— Кожен має право на власну думку.

— Справа в тому, Олено, що ця думка — не моя.

— А чия ж?

— Ви нагадали мені одну дівчину, яку я знав дуже давно. Так ось вона вважала Скарлетт просто дурепою, закоханою у тюхтія  Ешлі, яка не оцінила належно Ретта.

— Що тут дивного? Багато хто так думає.

— Але ви думаєте інакше, чи не так?

Дійсно, з точки зору Олени, любов Скарлетт була чистою і піднесеною, позбавленою ницих пристрастей, властивих їй у стосунках із Батлером. Але зізнаватися в цьому чоловікові напроти, який свердлив її своїм пронизливо-блакитним поглядом, вона не збиралася. Замість цього  вирішила зачепитися за єдину інформацію про нього самого, бо виходило несправедливо: непомітно вона встигла розповісти, куди і звідки прямує, де працює, інші подробиці свого життя, а про нього не знала зовсім нічого.

— Навряд чи мої думки заслуговують на таку увагу. А ви з цією дівчиною не зійшлися в поглядах, я гадаю?

— Якраз навпаки. Наші думки багато в чому збігалися. Але потім…

Андрій різко перервав себе, немов збирався бовкнути зайве. Тінь набігла на його виразне обличчя. Невже Олена зачепила болючу струну в серці цього незнайомця?

— Ви розійшлися? — чомусь запитала вона й одразу пошкодувала. — Вибачте, це не моя справа.

— Все в порядку, — він знову посміхався, — це життя. Ніхто не знає, де і коли закінчиться його шлях.

Олені так подобалася його усмішка, що вона не втрималася від взаємної. Уявила себе з боку і зашарілася: сидить із відкритим ротом і витріщається на приголомшливі губи ледь знайомої людини.

Щоб приховати ніяковість, Олена сьорбнула кави і перевела погляд за вікно. В голові утворився туман, подібний до того, що застилав засніжені поля. Вагон похитувало, Олену потягнуло в сон, і їй здалося, що попутник пішов. Але ні. За секунду кліпнула — Андрій, як і раніше, сидів з іншого боку столу.

— Здається, я задрімала.

— Напевно, пора повертатися на свої місця.

Олена полізла в сумку за грошима, але чоловік зупинив її.

— Я розрахуюся. Ідіть відпочивати.

— Дурниці. Ми не на побаченні, я оплачу своє замовлення сама.

Андрій трохи нахилився до неї і повторив:

— Ідіть на своє місце.

Вона підкорилася, що було більш ніж дивно, тому що все всередині вимагало залишитися і заперечити.

Улаштувавшись у своєму купе, вона спробувала знову читати, але рядки розпливалися перед очима, і ніяк не виходило зосередитися. За кілька хвилин Андрій повернувся, похмурий і чимось засмучений.

— Щось трапилося?

— Ні. Відпочивайте.

І раптом Олена обурилася:

— Чому ви вирішуєте за мене, що мені робити? Я зовсім не втомилася.

Вона підвелася, збираючись пройтися коридором у інший кінець вагона, як Андрій раптово схопив її за зап'ястя, жорстко намагаючись встановити зоровий контакт.

— Сядь і заспокойся!

Олена не знала, що вразило її більше — наказовий тон на «ти» чи дотик прохолодних пальців до шкіри, але вона відчужено дивилася на його руку, яка затислася лещатами, а з-під чорного рукава визирнув браслет, ніби сплетений із травинок й польових квітів. Попри явну абсурдність і напруженість ситуації, Оленина фантазія зробила кульбіт, й дівчина уявила, як опиняється на чоловічих колінах.

Отямившись, вона похитала головою.

— Відпустіть мене, — якомога спокійніше сказала, хоча насправді була обурена. — Мені потрібно до туалету.

Андрій теж немов прокинувся і різко випустив її руку, так що дівчина на мить втратила рівновагу і у кращих традиціях жанру все-таки впала на коліна попутника. Підхопившись, як ужалена, понеслася проходом, наче за нею гналося стадо биків. До чого ж ніяково вийшло!

Поки бігла, в голові крутилися тисячі думок, починаючи з дивної поведінки загадкового попутника і закінчуючи відчуттям нереальності того, що відбувалося. Досі Олена не потрапляла у халепи за участю представників протилежної статі, й хлопця вона теж не мала, тому бентежилася й не знала, як правильно поводитися. А може, цей Андрій взагалі маніяк якийсь, що полює на самотніх дівчат? Їй терміново треба заспокоїтися і подумати, що робити далі, бо залишатися сам на сам із чоловіком у купе на цілу ніч вона не мала жодного бажання.