1

2029 рік

Поклавши свою єдину валізу під сидіння, Олена сіла біля вікна. У купе вона була сама, але, враховуючи передсвяткові дні, це ненадовго. 

На пероні метушилися люди, поспішаючи на потяг, що прямував до Дніпра. Там жила єдина родичка Олени, тітка Наталя, що багато років тому поїхала з рідного села у велике місто й залишилася там, вийшла заміж, зробила кар’єру, але не мала дітей. Тож наполегливо просила племінницю приїхати на Новий рік і Різдво погостювати, навіть сама купила квиток у вагон з двомісними купе. Олена працювала вчителькою у сільській школі і не могла собі дозволити витратити зайву копійку, але сперечатися з тіткою, власницею великої фірми, не стала. Вона не так часто бувала у тітки, раз на кілька років, і їй завжди там були раді. Однак сьогодні Олена відчувала неспокій, і невиразне хвилювання огортало її щоразу, як вона кидала погляд на порожню полицю напроти. З ким доведеться гаяти дванадцять годин у дорозі? 

Повз відчинені двері проходили люди, але жоден не заходив у купе. За вікном потяга падав лапатий сніг, припорошуючи все навколо, розмиваючи сірі силуети, які цілеспрямовано рухалися кожен до своєї мети. Раптом один з них зупинився напроти вікна. Олена помітила вершечок сріблястої шапки, що утворили на голові перехожого білі кришталики, і з цікавістю подалася вперед. Чоловік у чорному пальті прямо дивився на неї крізь шибку. Під його поглядом шкірою дівчини поповзли мурашки, вона відсахнулася, фігура зникла.

Поки Олена притискалася до вікна, на її плечі утворилася мокра пляма — сніг з її куртки, що висіла поруч, розтанув і крапав на сидіння. Дівчина поспіхом полізла у сумку, видобула серветки і почала витирати. Звичні дії її заспокоїли і за хвилину вона вже спостерігала, як заметені будівлі вокзалу повільно попливли — поїзд рушив. 

Олена дістала із сумки "Віднесених вітром", затерту паперову книгу, рідкісну річ у світі, де для читання існують спеціальні гаджети, і занурилася в читання під мірний стукіт коліс.

Згодом у купе хтось увійшов.

— Вітаю, — пролунало.

Олена не звернула уваги й пробурчала щось незрозуміле: подумки вже була в зруйнованій війною Атланті. Периферичний зір майже без свідомої участі дівчини відзначив темний силует, що промайнув збоку, і на сторінку впали краплі. Олена невдоволено спробувала змахнути їх рукою, але вода вже усоталася в папір, залишивши пом'яті плями. Що б його! Її улюблена книга!

Коли Олена відкривала сторінки книги, весь навколишній світ для неї зникав і зараз їй не було діла до того, хто увійшов. Тож від раптового питання вона мало не підскочила:

— Вважаєте, Скарлетт розумно вчинила, залишившись допомогти нещасній Мелані?

Слово «нещасній» було сказано з неприхованою насмішкою і змусило дівчину відірватися від свого заняття і поглянути на пасажира, який, очевидно, помітив, що саме вона читала. Ним виявився молодий чоловік у тонкому чорному пальті до колін, примарно знайомий, ніби зі сну. Він був без валізи, а з абсолютно білого волосся, блискучого від вологи, досі крапав на плечі розталий сніг. Чоловік посміхався однією стороною рота, і його колючий погляд оцінювально пробігався фігурою дівчини згори донизу, змушуючи її відчувати себе якоюсь потворою. Олена у несвідомому жесті піднесла руку до волосся, заправила неслухняне пасмо, ніби ненароком провела долонею по кардигану — ні, із зовнішнім виглядом все добре. І чого цей нахаба так витріщається?

— Вона вчинила абсолютно правильно, доводячи свою любов і відданість подрузі, — відрізала дівчина, стенувши плечима. — Дивне питання.

— Чому ж? Скарлетт — егоїстка до самих кісток, і їй слід було залишити Атланту разом з тітонькою.

— Але тоді Мелані б померла! — вигукнула Олена, з подивом вдивляючись у чоловіка. — Стоп. Ви мене спеціально провокуєте? — Той посміхнувся ще ширше, і тоді вона все зрозуміла. — Вибачте, але я відмовляюся обговорювати це з вами.

І вона дістала смартфон, навушники, вставила їх у вуха, увімкнула класику у сучасній обробці й повернулася до перерваного заняття. Така музика завжди заспокоювала і допомагала зосередитися. Крізь звуки Шопена вона не розчула відповідної репліки і вирішила, що попутник дав їй спокій.

Список відтворення закінчився; Олена полегшено зітхнула (жінки благополучно дісталися Тари); пасажир, про якого встигла забути, знову заговорив:

— Капітану Батлеру не варто було залишати дам одних у біді.

Олена витягла навушники. Чого він знову хоче? Наступні слова її дуже здивували.

— З мого боку було не зовсім чемно так нахабно втручатися у ваші думки. Пропоную забути про це маленьке непорозуміння і почати спочатку, — чоловік злегка схилив голову набік і посміхнувся, цього разу цілком щиро. — Андрій.

Що ж, треба дати йому шанс. Шлях неблизький.

— Олена.

— Яке миле ім'я. Олено, дозвольте мені загладити мою провину і запросити вас на каву.

Олена нарешті роздивилася попутника у тьмяному світлі сірого холодного дня. Він не зняв пальто й так і сидів у верхньому одязі, зовсім не хвилюючись, що постіль стане вологою. Під чорним драпом вгадувалися міцні плечі. Його біле волосся притягувало погляд й гармонійно доповнювало світло-блакитні очі, колись добрі-добрі, наче в цуценяти, але вже багато років такі, що приховували у глибині страшний досвід і таємні знання. Вони нуртували на дні чорних зіниць, наче портали у потойбіччя.