-5-

На порозі стояла маленька дівчинка років дев'яти чи десяти в червоному капелюшку й темному плащі, що був завеликий для її худеньких плечей. З-під капелюшка вибивалося золотисте волосся, мокре від туману. На ногах у неї були старі черевики, вкриті багнюкою, а на одному рукаві темніла свіжа пляма, схожа на слід від обгорілої тканини.

Дівчинка не дивилася на неї. Вона озиралася через плече, ніби боялася, що хтось переслідує її з темряви.

- Ви чаклунка? - запитала вона.

- Так. Мене звати Агата Фінч. Що сталося?

Дівчинка нарешті підняла голову.

Її очі були незвичайного кольору - темно-сірі, майже сріблясті. У їхній глибині відбивалося світло каміна, але Агаті здалося, що за цим відображенням ховається щось іще.

- Моя бабуся сказала, що коли годинник зупиниться й почне рахувати назад, я повинна знайти нового мага, - тихо промовила вона. - Вона сказала, що тільки він зможе відчинити двері, які повертаються раз на сто років.

Дівчинка простягнула старий кишеньковий годинник.

Він був важким, із темного металу, вкритого тонким шаром патини. На кришці виднілися подряпини й дивні знаки, схожі на руни. Ланцюжок обірвався біля самого кріплення, а скло циферблата мало довгу тріщину.

Агата узяла годинник.

Стрілки почали рухатися назад.

Не смикалися й не оберталися безладно, як у зламаному механізмі, а повільно й рівномірно відраховували час у зворотному напрямку.

Чаклунка відразу відчула магічний відгук. Ледь помітне поколювання пробігло кінчиками пальців, а метал нагрівся в її долоні. Це була не звичайна побутова магія й навіть не складне зачарування, яке можна було б накласти на годинник у майстерні.

Вона відчувала щось значно давніше.

- Де ти його взяла? – запитала Агата.

- Він належав бабусі. Вона сказала нікому його не показувати, доки стрілки не почнуть рухатися назад.

- І коли це сталося?

- Учора вночі.

Дівчинка замовкла, міцніше стискаючи край плаща.

- А сьогодні бабуся зникла.

Агата подивилася на неї уважніше.

- Зникла? Що ти маєш на увазі?

- Її немає вдома. Двері були відчинені, камін згас, а на підлозі залишився тільки цей годинник. Я кликала її, шукала в саду, біля річки й навіть у старому сараї. Але ніде не знайшла.

- Ти повідомила про це міській варті?

Дівчинка похитала головою.

- Бабуся заборонила. Вона сказала, що якщо з нею щось трапиться, я повинна шукати саме мага. Не варту, не мера, не священника. Тільки мага.

Вона підняла на неї очі.

- Ви допоможете мені?

Агата не відповіла одразу.

Вона не любила таємниць, які починалися з чужих зникнень, і ще менше любила ситуації, у яких від неї очікували негайних рішень без жодних пояснень. Проте перед нею стояла дитина, яка явно налякалася не на жарт. Відмовити їй і відправити додому було б не лише жорстоко, а й безвідповідально.

- Звичайно, допоможу, - сказала вона нарешті. - Але спочатку розкажи мені все, що знаєш. Як тебе звати?

- Лея.

- Добре, Леє. Заходь. Тут тепло, і ти зможеш трохи зігрітися.

Дівчинка переступила поріг, але раптом зупинилася й подивилася на годинник у його руках.

- Він скоро зупиниться.

- Чому ти так думаєш?

- Бо бабуся сказала, що коли стрілки дійдуть до дванадцятої, двері відчиняться.

Агата перевела погляд на циферблат. Стрілки наближалися до дванадцятої години. Але найстрашнішим було не це. На металевій кришці годинника, яку вона щойно роздивлялася, повільно проступали тонкі лінії. Вони складалися в знайомий символ - той самий, який вона колись знайшла у стародавній книзі й замалювала у своєму записнику.

Агата відчула, як холоне спина. Вона знала цей знак. А точніше, думала, що знає. Бо насправді ніколи не бачила його в дії.

Символ належав до магічної системи, яку вважали втраченою понад триста років тому. Її творці не залишили після себе ні академій, ні трактатів, ні навіть достовірних згадок у літописах. Лише кілька уривчастих записів, які більшість учених вважала вигадками. І тепер цей символ світився на старому годиннику в руках дитини, що прийшла до неї в перший вечір її перебування в Туманому Броді.

Агата повільно підняв голову.

- Леє, де живе твоя бабуся?

- За містом. Біля лісу.

- Наскільки далеко?

Дівчинка вказала на північ.

- Там, де стара дорога повертає до річки. Її будинок стоїть неподалік від мосту.

Агата згадала попередження літньої жінки на станції. Потім - слова секретаря міської управи. Не ходити до старого мосту після заходу сонця.