-2-

Станція виявилася навіть меншою, ніж на фотографії, яку їй надіслали разом із пропозицією роботи. Це була стара споруда з темного дерева й каменю, з широким навісом, що захищав пасажирів від негоди. На даху лежало опале листя, а в жолобах застрягли сухі гілки. Під навісом стояли дві лавки: одна була перекошена, друга мала тріщину на спинці, скріплену залізними пластинами.

Біля стіни висів круглий годинник у мідній оправі. Його стрілки показували за десять хвилин четверту, хоча кишеньковий годинник Агати запевняв, що вже майже п'ята.

Вона перевірила обидва прилади, зітхнула і вирішила не починати знайомство з містечком зі скарги на станційний годинник.

Платформа була вкрита різнобарвним листям. Поміж жовтих кленових долоньок лежали червоні букові листки, темні каштанові оболонки й дрібні гілочки, принесені вітром із лісу. Вода збиралася в нерівних заглибленнях між кам'яними плитами, відбиваючи тьмяне осіннє небо.

За рейками починався ліс.

Дерева росли так близько одне до одного, що їхні крони майже повністю закривали небо. Золотаві буки перемежовувалися темними ялинами, а тонкі стовбури беріз губилися в сірому тумані. Далі, там, де залізнична колія робила поворот, туман ставав густішим, ніби хтось розлив поміж деревами молоко.

Агата затримала погляд на лісі.

Їй здалося, що між стовбурами щось рухнулося. Не тварина - радше тінь, яка ковзнула вбік саме тієї миті, коли вона спробувала роздивитися її уважніше.

Вона примружився.

Нічого.

Лише мокре гілля, осіннє листя й вітер, що ворушив верхівки дерев.

- І це моє нове життя? – пробурмотіла вона, підхопивши валізу.

- Якщо ви про містечко, то воно не завжди таке похмуре.

Голос пролунав зовсім поруч.

Агата обернулася.

За станційним стовпом стояла літня жінка в темно-зеленому плащі. На голові вона мала невеликий капелюшок, прикрашений сухими квітами, а в руках тримала плетений кошик, повний червоних і жовтих яблук. Її сиве волосся було зібране в тугий вузол, а гострі очі уважно розглядали прибульця.

Вона дивилася на неї так, ніби перед нею стояла не звичайна мандрівниця, а рідкісний різновид комахи, яку давно хотілося побачити наживо.

- Ви новий маг? - запитала жінка.

- Агата Фінч. Прибула сьогодні.

Вона злегка присіла, намагаючись надати своєму вигляду належної офіційності. На персні міського мага, який вона носила на правій руці, тьмяно зблиснув камінь.

Жінка перевела погляд на перстень і задоволено кивнула.

- Отже, не помилилася. А я ще вранці казала сусідці, що сьогодні хтось приїде.

- Ви знали про моє прибуття?

- Та ні. Просто мені наснилося, що на станцію прийде чоловік із великою валізою і дуже втомленими очима. Правда я не знала, що ви жінка.

Агата не знайшлася, що відповісти.

- Звичайно, - додала жінка, - валізу я уявляла трохи меншою. Але сни рідко бувають точними.

Вона всміхнулася й простягнула яблуко.

- Пригощайтеся. Дорога довга, а на станції ніколи не знаєш, коли наступного разу вдасться щось з'їсти.

Агата подякувала і взяла яблуко. Воно було холодним, гладеньким і пахло садом після дощу.

- Ви тут працюєте? – запитала вона, озирнувшись на порожню платформу.

- Ні, люба. Я живу за дві вулиці звідси. Просто чекала на онуку, але вона, як завжди, затримується, - жінка всміхнулася, а потім її обличчя знову набуло серйозного виразу. - Чудово, що ви приїхали. А то наш попередній маг поїхав ще навесні.

Агата насторожилася.

- Знайшов краще місце?

Жінка замислилася, повільно перекочуючи, ще одне яблуко в долоні.

- Зник.

Агата опустила валізу.

- Перепрошую?

- Саме так. Зник без сліду. Хоча, якщо чесно, сліди були. Багато слідів. І всі вони вели до його канцелярії.

- Ви зверталися до окружної управи?

- Звичайно. Приїжджав чиновник, оглянув будівлю, склав три протоколи й сказав, що маг, мабуть, вирішив змінити місце проживання без належного оформлення документів.

- І це пояснило його зникнення?

- Для чиновника - цілком.

Жінка знизала плечима.

- Утім, маги завжди були дивними людьми. Можливо, він знайшов спосіб перетворитися на жабу й вирішив пожити біля річки.

Агата подивилася на неї з таким виразом, що вона знову розсміялася.

- Не хвилюйтеся. У нас тут узагалі спокійно. Хіба що після заходу сонця не варто ходити до старого мосту.

- Чому?

- Бо міст старий.