-21-

Наступного ранку в двері будинку Агати постукали.

Чаклунка саме закінчувала снідати й обмірковувала, як краще написати матері. Лист, розпочатий напередодні, досі лежав на письмовому столі. Агата кілька разів перечитувала його, намагаючись знайти слова, які допомогли б пояснити все пережите, але щоразу відкладала перо. Як розповісти про місто, якого, можливо, вже не існувало? Як пояснити, що батько живий, хоча вона не знає, чи повернеться він додому?

Наполегливий стукіт вирвав її з роздумів.

Агата відклала чашку й попрямувала до дверей. На порозі стояв чоловік середнього віку в темному костюмі, акуратно застебнутому на всі ґудзики. У руці він тримав капелюх, а під пахвою - тонку шкіряну теку. Його охайна зовнішність і спокійний погляд свідчили про звичку до офіційних візитів, проте в кутиках очей ховалася ледь помітна усмішка.

Агата впізнала його відразу.

Орест Дубовик, службовець міського управління, з яким вона познайомилася невдовзі після прибуття до міста.

- Доброго ранку, пані Фінч, - привітався він, трохи схиливши голову. - Сподіваюся, я не надто невчасно?

- Залежить від того, з якою метою ви прийшли, пане Дубовику, - відповіла Агата. – Щось трапилося в місті?

Чоловік усміхнувся ширше.

- Майже. Дозволите увійти? Не хотілося б обговорювати справи на порозі.

Агата на мить завагалася, але зрештою відступила вбік.

Орест увійшов до будинку, зняв пальто й повісив його на вішак. Потім пройшов до вітальні та, отримавши дозвіл господині, сів у крісло біля вікна. Він поклав теку на коліна, розправив манжети й уважно оглянув кімнату, наче хотів переконатися, що чаклунка почувається добре.

- Ви чудово впоралися, пані Фінч, - промовив він нарешті. - Значно краще, ніж я міг сподіватися.

Агата насупилася.

- Перепрошую, але про що саме ви говорите?

- Про вашу нічну пригоду, звісно.

Чаклунка завмерла.

Вона нікому не розповідала про Туманний Брід. Принаймні нікому з тих, хто міг би передати цю історію міському управлінню. Звісно, залишалися Лея з бабусею та інші врятовані люди. Хтось із них міг поділитися пережитим. Та навіть у такому разі Агата не розуміла, звідки Дубовик дізнався про її участь у подіях настільки швидко.

- Звідки ви знаєте? - запитала вона, пильно дивлячись на гостя.

Орест спокійно витримав її погляд.

- У нашому місті новини поширюються швидше, ніж вам, мабуть, хотілося б. Особливо коли йдеться про магію, яка залишає по собі такий слід.

- Я не пам’ятаю, щоб розповідала вам про свої справи.

- І не мусили, пані Фінч. Проте після того, що сталося, було б дивно, якби ми нічого не помітили. - Він зробив коротку паузу, а тоді додав уже серйознішим тоном: - Я прийшов подякувати вам від імені міського управління та всіх жителів, яким ви допомогли. Не кожен наважився б увійти туди, звідки навіть досвідчені чаклуни не змогли знайти дороги назад. Ви врятували людей, які могли назавжди залишитися в полоні власних спогадів. Це заслуговує на повагу.

Агата опустила погляд.

- Нема за що дякувати. Ми зробили те, що мусили. До того ж урятувати вдалося не всіх.

Останні слова прозвучали тихіше, ніж вона хотіла. Перед очима знову постав батько, який залишився серед туману, допомагаючи іншим знайти шлях до станції. Орест, здається, помітив зміну в її настрої, але не став розпитувати.

- Не всі історії завершуються так, як ми сподіваємося, - сказав він. - Проте це не означає, що наші зусилля були марними.

Агата нічого не відповіла. Дубовик помовчав, дозволяючи їй зібратися з думками, а тоді поклав теку на невеликий столик.

- Є ще дещо, про що я хотів би з вами поговорити.

Чаклунка знову насторожилася.

- Слухаю.

- Ви, мабуть, уже зрозуміли, що наше місто не зовсім звичайне. Я попереджав вас про це ще під час нашої першої зустрічі. Тут трапляються речі, які важко пояснити навіть тим, хто присвятив усе життя вивченню магії. Деякі таємниці існують набагато довше, ніж пам’ятають найстаріші мешканці. А деякі, навпаки, лише чекають на слушну мить, щоб нагадати про себе.

- Ви говорите про інший Туманний Брід? - запитала Агата.

- Не тільки про нього.

Орест промовив це так буденно, що від відповіді стало ще тривожніше. Агата випросталася в кріслі.

- На що ви натякаєте?

- Я не натякаю, пані Фінч. Я говорю прямо й вважаю за потрібне вас попередити. Те, що сталося в Туманному Броді, - лише одна з багатьох загадок, які приховує цей світ. І я не здивуюся, якщо незабаром вам доведеться зіткнутися з чимось іще.

- Чому ви вирішили, що це має стосуватися саме мене?

Орест на мить замислився, наче зважував, наскільки відвертим йому варто бути.