-20-

Коли потяг нарешті вийшов із туману, за вікнами вже займався ранок.

Спочатку Агата побачила тільки бліде світло, що розтікалося по склу, а потім - знайомі обриси залізничної станції. Старий цегляний вокзал із високим годинником над головним входом, вузький перон, лавки під навісом і ліхтарі, які мали б давно згаснути на світанку. На коліях стояв товарний вагон, а біля каси сонний службовець розгортав газету.

Усе було звичайним.

Настільки звичайним, що Агата не відразу наважилася підвестися.

- Ми вже вдома? - запитала Лея.

Дівчинка сиділа біля вікна, притиснувши до грудей червоний капелюшок. Бабуся дрімала поруч, укривши її плечі своєю шаллю. Її обличчя було блідим, але спокійним. Вона дихала рівно, і жодна тінь не проступала під її шкірою, жоден примарний відблиск не мерехтів у глибині очей.

Вона була тут. Справді була.

- Здається, так, - відповіла Агата.

Вона підвелася й підійшла до вікна.

На станційному годиннику було без десяти п’ята. Агата подивилася на чарівний годинник, але його стрілки, як і раніше, нерухомо стояли на без чверті дванадцятій. Тріщина на склі розділяла циферблат навпіл, а золотавий символ у центрі потьмянів настільки, що його можна було помітити лише під певним кутом.

Скільки часу минуло?

Кілька годин? Днів? Місяців?

Вона не знала.

Коли Агата ступила на перон, повітря здалося їй дивовижно свіжим. Пахло мокрим камінням, димом із паровоза й ранковою кавою, яку хтось пив біля відчиненого вікна вокзального буфету. Звичайні запахи. Звичайний світ.

Вона обернулася, щоб подивитися на потяг, який привіз їх сюди та він уже від’їжджав. На останньому вагоні не було ані номера, ані назви залізничної компанії. Лише темне віконце, у якому на мить відбилося блакитне полум’я ліхтаря.

А потім потяг зник за поворотом.

Агата не побігла за ним, вона просто стояла й дивилася вслід, доки останній звук коліс не розтанув у ранковому шумі.

- Ти не боїшся, що він повернеться? - запитала Лея.

Агата повернулася до неї.

- Хто?

- Інший Туманний Брід.

Агата подумала про прозорі будинки, про вежу, що розсипалася на уламки, про батька, який зник серед туману з перснем на її долоні. Згадала слова провідника про те, що не всі душі знайшли дорогу додому.

- Мабуть, я завжди трохи боятимуся, - чесно відповіла вона. - Але це не означає, що я повинна повертатися туди, де мені було страшно.

Лея замислилася, а тоді кивнула.

- Бабуся каже, що іноді найважче - це не знайти дорогу, а наважитися нею піти.

- Твоя бабуся мудра жінка.

- Вона завжди такою була.

Дівчинка залишила чаклунку та підійшла до бабусі і взяла ту взяла та руку. Агата відвела погляд, даючи їм цю мить лише для двох. Незабаром вони попрощалися. Бабуся запросила Агату навідати їх, коли та матиме змогу, і дівчина пообіцяла, що обов’язково прийде. Лея, уже біля виходу зі станції, раптом обернулася й помахала їй рукою.

- Агато!

- Що?

- Якщо колись почуєш дивний свист потяга, не обов’язково сідати в нього!

Агата засміялася. Це був короткий, несподіваний сміх, у якому ще тремтіла втома, але вже не було розпачу.

- Домовилися!

Лея пішла разом із бабусею, і невдовзі їхні постаті зникли за дверима вокзалу. Вони збиралися повернутися додому, відпочити після пережитого й поступово звикнути до думки, що нарешті знову можуть жити звичайним життям.

Якийсь час Агата стояла на пероні, дивлячись услід Леї та її бабусі, а тоді нарешті рушила до виходу з вокзалу.

Дорога додому виявилася складнішою, ніж вона очікувала. Власне, називати її дорогою додому було трохи перебільшенням: Агата прибула до цього міста лише вчора й устигла запам’ятати хіба що кілька вулиць поблизу вокзалу. Тоді їй було не до прогулянок і розглядання місцевої архітектури. Усі думки займали справи, які привели її сюди.

Тепер же, коли небезпека залишилася позаду, вона раптом усвідомила, що майже не уявляє, в якому напрямку слід рухатися.

Агата звернула на широку вулицю, пройшла повз крамницю з яскраво-червоним навісом, перетнула невелику площу й опинилася перед роздоріжжям. Усі три вулиці здавалися однаково знайомими й водночас чужими. Будинки стояли щільними рядами, їхні фасади прикрашали ліпнина та ковані балкони, а вивіски над входами ховалися за гілками дерев.

Агата зітхнула.

Можна було, звісно, розпитати перехожих, але вулиці все ще були порожні.

На мить чаклунку охопило роздратування. Після всього, що їй довелося пережити, було прикро загубитися у звичайному місті лише тому, що вона не встигла запам’ятати дорогу.