-19-

Лея сиділа біля вікна, притулившись до бабусі. Побачивши Агату, вона відразу підвелася.

- А ваш батько?

Агата сіла навпроти.

- Він залишився допомогти іншим дістатися станції.

- Він повернеться?

Агата подивилася на перстень у своїй долоні.

- Не знаю. Але тепер він вільний обирати власну дорогу.

Лея подумала над цими словами, а тоді взяла Агату за руку.

- Моя бабуся каже, що іноді треба дозволити людям піти, щоб вони могли знайти дорогу назад.

Стара жінка погладила дівчинку по волоссю.

- Я казала тобі це, коли ти вперше пішла сама до крамниці, а не тоді, коли хтось зникає в зачарованому місті.

Лея ледь усміхнулася.

Агата теж не втрималася від усмішки. Вперше за довгий час у ній не було гіркоти.

Потяг нерухомо стояв на пероні в очікуванні. Його темні вагони губилися в клубах пари, а у вікнах тремтіли відблиски блакитного світла з ліхтаря провідника. Він не збирався вирушати, доки не повернуться ті, кому вдасться вирватися з міста.

Агата дивилася на порожній перон і прислухалася до кожного звуку. Десь удалині долинали глухі удари, наче руйнувалися старі будівлі. Іноді крізь туман пробивалися голоси, але розібрати слова було неможливо.

- Вони повернуться? - тихо запитала Лея.

Агата не відразу відповіла. Вона згадала батька, який залишився допомагати людям знайти дорогу до станції.

- Сподіваюся, - нарешті промовила вона. - Потяг чекатиме на них.

Лея знову притулилася до бабусі. Стара жінка обійняла її за плечі й почала тихо наспівувати давню колискову. Дівчинка заплющила очі, але її пальці й далі міцно стискали бабусину руку.

Агата залишилася біля вікна.

Вона не знала, скільки часу минуло. На станційному годиннику не було видно стрілок, до того ж його циферблат поступово вкривався тонкими тріщинами. Час у Туманному Броді втрачав свою владу, і тепер ніхто не міг сказати, скільки залишилося до остаточного зникнення міста.

Раптом у тумані з’явився силует.

Агата випросталася.

То був чоловік у довгому темному пальті. Він підтримував незнайому жінку, яка ледве трималася на ногах, і повільно вів її до перону. За ними виднілися ще кілька постатей.

Батько.

Агата притиснула долоню до скла. Їй хотілося негайно вибігти назустріч, але вона стрималася. Він ще не дістався станції, а жінка, яку він підтримував, могла будь-якої миті впасти.

Батько обережно передав її провідникові, який уже чекав біля дверей із піднятим ліхтарем. Той допоміг незнайомці зайти до вагона, а тоді повернувся до туману. Батько теж не зупинився. Він знову рушив назад, назустріч іншим загубленим душам.

Агата повільно опустила руку.

Вона хотіла, щоб батько повернувся до неї негайно. Хотіла обійняти його і нарешті почути, що більше не доведеться прощатися. Але тепер розуміла: він не міг покинути тих, хто ще потребував допомоги.

І вона чекатиме. Агата дістала кишеньковий годинник.

Його стрілки залишалися нерухомими, скло було тріснутим, а золотавий символ майже згас. Вона обережно закрила кришку й сховала годинник разом із батьковим перснем.

За вікном туман поволі густішав. Час від часу в ньому з’являлися нові постаті, і кожна з них наближалася до станції з власною історією, власним болем і власною надією. Дехто доходив до перону сам, декому потрібна була допомога. Провідник зустрічав усіх, піднімав блакитний ліхтар і проводив до вагона.

Потяг все ще залишався нерухомим. Він чекав.

Десь у тумані її батько й далі вів людей до станції. Вона не знала, коли він повернеться і чи вдасться йому врятувати всіх. Але більше не намагалася вгадати майбутнє за нерухомими стрілками годинника. Вона просто чекала на нього - знаючи, що цього разу їхнє розставання не було втечею від минулого, а дорогою до тих, хто ще міг отримати шанс на майбутнє.

Минув певний час, перш ніж провідник нарешті повернувся до вагона. Його блакитний ліхтар світився тьмяніше, ніж раніше, а довгий чорний плащ був укритий дрібними краплинами вологи. Він мовчки зачинив двері й окинув пасажирів уважним поглядом, ніби перевіряв, чи всі, хто встиг урятуватися, опинилися на своїх місцях.

Агата одразу підвелася.

- Мій батько, - запитала вона, вдивляючись у темряву за його плечем. - Він ще там.

Провідник на мить затримав погляд на дівчині, але нічого не відповів. Лише повільно опустив ліхтар.

Агата відчула, як усередині холоне.

Вона підійшла до вікна й припала до скла. На пероні ще виднілися кілька постатей. Хтось допомагав старому чоловікові піднятися сходинками вагона, хтось обіймав близьких, яких боявся більше ніколи не побачити. Та серед них не було знайомої постаті в темному пальті.