-18-

Потяг почав сповільнюватися.

Агата підвела голову й поглянула у вікно. За склом клубочився густий туман, крізь який поступово проступали знайомі обриси будинків, похилі дахи та вузькі вулиці. Вона впізнала стару водонапірну вежу. Потім - ліхтарі на площі. А за ними з’явився силует високої вежі з годинником.

Туманний Брід.

- Ні… - прошепотіла Агата. - Ми ж щойно звідти поїхали.

Лея, яка встигла задрімати біля бабусі, миттю розплющила очі.

- Ми повернулися?

Батько підвівся й підійшов до вікна. Його обличчя зблідло.

- Механізм зупинився, але місто ще не відпустило всіх.

Потяг повільно в’їхав на знайомий перон. Колеса скреготнули об рейки, з-під вагона вирвалася хмара пари, і за мить усе стихло.

За вікнами лежало місто, яке поволі зникало. Деякі будинки вже стали напівпрозорими, крізь стіни проступали обриси меблів, а вікна світилися тьмяним золотом. Над дахами клубочився туман, збираючись у довгі стрічки, що тягнулися до вежі.

На пероні стояв провідник із блакитним ліхтарем. Як він там опинився – невідомо?

Він відчинив двері вагона й уважно подивився на пасажирів.

- Ви повернулися раніше, ніж я очікував.

- Ми не збиралися повертатися, - різко відповіла Агата. - Чому потяг привіз нас назад?

Провідник підняв ліхтар. Блакитне полум’я здригнулося, і його світло вихопило з туману постаті людей. Вони стояли на пероні, біля порожніх кас, під навісом і просто посеред колій. Дехто розгублено озиралася, інші дивилися на місто, наче намагалися пригадати, хто вони й звідки прийшли.

- Бо ваша справа ще не завершена, - відповів провідник. - Серце вежі зупинилося, але його останній наказ досі тримає тих, хто не зміг відпустити власні спогади. Поки вони залишаються тут, місто не зникне остаточно.

- Але як ми можемо їм допомогти? - запитала чаклунка.

- Вони мають самі знайти шлях до потяга. Та місто не хоче їх відпускати. Воно показуватиме їм те, за чим вони сумують найбільше, і переконуватиме залишитися.

Агата поглянула на вежу.

Тепер вона розуміла, чому потяг повернувся. Вони зупинили механізм, але не завершили його останньої роботи. Місто ще трималося за людей, мов потопельник за уламки корабля.

- Скільки в нас часу? - запитав батько.

Провідник перевів погляд на годинник над станцією. Його порожній циферблат раптом здригнувся, і на ньому проступила тонка золота стрілка.

- Коли вона зробить повний оберт, Туманний Брід зникне. Разом із тими, хто не встигне вибратися.

- Тоді ми їх виведемо, - сказала Агата.

Батько повернувся до неї.

- Це небезпечно. Місто втратило серце, але його відлуння ще здатні заманювати людей у спогади. Я піду сам.

- Ні.

Він подивився на неї.

- Агато…

- Ти не можеш знову піти! Ми щойно знайшли одне одного!

- Я не повертаюся до вежі. Я допоможу їм дістатися сюди.

- А потім?

Батько не відповів. За його спиною в тумані з’явилася маленька постать, яка безпорадно озиралася. Далі стояв старий чоловік, притискаючи до грудей потертий капелюх. Ще кілька людей повільно рухалися в бік площі, але щоразу збивалися зі шляху, коли туман густішав.

- Я знаю ці вулиці, - сказав батько. - Я знаю, де місто приховувало переходи й де ще залишилися дороги до станції. Якщо я допоможу їм, вони встигнуть.

- Ти можеш не повернутися, - прошепотіла Агата.

- Так, - він не став обіцяти того, чого не міг гарантувати. - Але цього разу я знаю, заради чого йду. Не заради минулого. Заради тих, хто ще може повернутися додому.

Агата відчула, як у ній знову прокидається страх. Їй хотілося схопити його за руку, не відпускати, вимагати, щоб він залишився поруч. Вона так довго шукала його, що сама думка про нове розставання здавалася нестерпною.

Відпустити минуле не означало перестати любити батька. Не означало забути його чи вдавати, що його зникнення не завдало болю. Це означало дозволити йому самому обрати, що робити тепер, коли він нарешті отримав свободу.

- А якщо я піду з тобою? - запитала вона.

Батько похитав головою.

- Тоді ти ризикуватимеш усім, заради чого ми щойно боролися. Я не хочу, щоб ти знову втратила своє життя через мене.

- Ти не можеш вирішувати за мене!

- Не можу, - погодився він. - Тому я й не наказую тобі їхати. Я прошу тебе обрати власне майбутнє, а не залишатися тут через страх утратити мене.

Агата подивилася на потяг, потім на людей у тумані.

Вона могла залишитися. А могла спробувати допомогти батькові й ризикнути знову опинитися в пастці. Але тоді Лея та її бабуся втратили б шанс повернутися додому, а мати Агати, яка стільки років вважала чоловіка загиблим, могла так і не дізнатися правди.