-17-

Провідник підняв ліхтар. Блакитне полум’я здригнулося.

- Потяг не може забрати всіх, хто колись загубився в Туманному Броді. Деякі душі вже давно знайшли дорогу додому. Інші залишилися тут за власним вибором.

- А ви? - запитала Агата.

Провідник нічого не відповів. Він лише відчинив двері вагона.

- Час вирушати. Ваші квитки будь ласка.

Агата озирнулася на батька. Він стояв поруч, дивлячись на потяг із дивним виразом обличчя - сумішшю полегшення й тривоги.

- Ти їдеш із нами? - запитала вона.

Він подивився на неї.

І в ту мить Агата зрозуміла, що попереду на них чекає ще одне випробування.

Останнє.

- Так, доню, - відповів він. - Але я маю дещо тобі сказати.

Чоловік неквапливо витяг із внутрішньої кишені пальта квиток і простягнув його провідникові. Той прийняв папірець, підніс до світла блакитного ліхтаря й уважно роздивився позначки на ньому. На мить його обличчя набуло дивного виразу, проте він нічого не сказав. Лише коротко кивнув і повернув квиток власникові.

Чоловік сховав його назад до кишені, після чого відступив убік, пропускаючи жінок уперед. Агата першою піднялася сходинками вагона, допомагаючи Леї не зачепитися за довгий поділ плаща. Дівчинка озирнулася на провідника, який усе ще стояв біля дверей із ліхтарем у руці в очікуванні коли бабуся дістане свій квиток і зайде до вагону.

- Прошу, не затримуйтеся, - тихо промовив провідник. Блакитне полум’я відбивалося в його очах, надаючи їм майже неприродного блиску.

Агата переступила поріг і опинилася в теплому світлі вагонних ламп. За нею зайшла Лея та бабуся, а батько, дочекавшись, поки всі опиняться всередині, неквапливо ступив на останню сходинку й увійшов слідом.

Двері зачинилися за ними з глухим металевим клацанням.

На мить запала тиша, а потім долинув свисток. Потяг здригнувся, готуючись рушити.

Потяг погойдувався на рейках, розрізаючи густу темряву. За вікнами пропливали уривки туманного міста: похилені дахи, шпилі веж, ліхтарі, що згасали один за одним. Здавалося, Туманний Брід поволі стирав сам себе, наче хтось невидимий проводив долонею по старому малюнку.

Лея сіла поруч із бабусею, трохи осторонь від Агати та її батька. Вона вмостилася так близько до старої жінки, що їхні плечі торкалися одне одного, а тоді обережно взяла її за руку, наче боялася, що варто лише відпустити її - і бабуся знову зникне.

Стара жінка лагідно усміхнулася й обійняла онуку за плечі. Її пальці тремтіли, а в очах блищали сльози, які вона вже не намагалася приховати. Вона повільно провела долонею по золотистому волоссю Леї, поправляючи пасмо, що вибилося з-під червоного капелюшка.

- Я думала, що більше ніколи тебе не побачу, - прошепотіла вона.

Лея міцніше стиснула її руку й притулилася до бабусиного плеча. Бабуся була поруч. Жива, тепла, справжня.

Агата спостерігала за ними мовчки. Вона не хотіла порушувати цю крихку мить возз’єднання, тому лише трохи відвернулася до вікна. Поряд стояв її батько, і його присутність досі здавалася майже неймовірною. Стільки років вона вважало його мертвим. Тепер він був тут, на відстані простягнутої руки.

Проте попереду залишалося ще стільки невідомого, що радість від зустрічі змішувалася з тривогою.

- Ти зупинила серце вежі, - порушуючи тишу промовив батько. - Але ще не знаєш, що саме воно тримало всередині.

Агата міцніше стиснула годинник і поглянула на батька.

- Тоді розкажи мені все.

Він кивнув та подивився на годинник у її долонях.

- Розповім. Механізм у вежі не створив Туманний Брід. Він знайшов його. Колись це було звичайне місто, де люди жили, любили, втрачали одне одного й помирали, як і всюди. Але серед них знайшлися ті, хто не захотів прийняти втрату. Вони вірили, що якщо навчаться утримувати спогади, то зможуть утримати й тих, кого любили.

- І створили механізм, - тихо промовила Агата.

- Так. Спочатку він мав лише зберігати пам’ять. Голоси, обличчя, найважливіші миті. Та згодом люди захотіли більшого. Вони почали вимагати, щоб спогади стали справжніми, щоб померлі могли відповідати їм, усміхатися, торкатися їхніх рук. І механізм навчився забирати те, що давало йому силу.

- Смуток, - сказала Агата.

- Смуток, тугу, провину. Усе, що змушувало людей повертатися до минулого знову й знову. Місто стало пасткою не тому, що не хотіло відпускати людей, а тому, що вони самі боялися піти.

Агата опустила очі на годинник.

- А ти?

Батько не відвів погляду.

- Коли я вперше приїхав до Туманого Броду, - почав він, - то шукав спосіб розгадати природу одного стародавнього механізму. Я натрапив на згадки про нього в архівах, а потім знайшов записи першого годинникаря. Мені здавалося, що я стою на порозі великого відкриття. Я хотів зрозуміти, як місто зберігає людські спогади й чому деякі люди, потрапивши сюди, більше не повертаються.