-15-

Чоловік у чорному костюмі стояв серед нерухомих шестерень, наче чекав на них упродовж багатьох років. На його пальці виблискував перстень із символом, а в очах відбивалося золотаве світло механізму.

Агата не знала, хто він. Проте відчувала, що саме його появу передбачали всі попередження, усі дивні знаки й усі таємниці, які привели її до цієї зали.

- Хто ви? - запитала вона.

Чоловік трохи схилив голову.

- Хіба ти не здогадуєшся? Твоя родина й моя історія пов’язані значно тісніше, ніж ти можеш уявити.

- Я поставила запитання.

- І я відповім. Та спершу поглянь на годинник.

Агата опустила очі. Кишеньковий годинник тремтів у її руці. Золоте світло просочувалося крізь тонку тріщину на циферблаті, а стрілка застигла біля останнього символу. Здавалося, ще мить - і механізм розколеться навпіл.

- Ти принесла його сюди, - продовжив незнайомець. - Ти пройшла крізь місто, подолала власні сумніви й знайшла тих, кого шукала. Тепер залишилося лише одне. - Він простягнув руку. - Віддай мені годинник.

- Навіщо?

- Щоб звільнити їх.

Агата мимоволі озирнулася на скляну оболонку. Батько стояв за нею, спираючись долонею на стінку. Поруч майже не залишилося сліду від постаті бабусі Леї. Лише слабке мерехтіння, яке могло згаснути будь-якої миті.

- Я тобі не вірю, - сказала Агата.

Незнайомець не образився. Навпаки, його усмішка стала ширшою.

- Невже? Тоді запитай у батька, що станеться, якщо ти відмовишся.

Агата повернулася до чоловіка за склом.

- Тату?

Він дивився на незнайомця з такою ненавистю, якої вона ніколи раніше не бачила.

- Не слухай його, доню.

- Чому?

- Тому що він не збирається нікого звільняти.

Чоловік у чорному костюмі зітхнув.

- Як завжди, ти надто поспішний у своїх висновках.

- Замовкни! - вигукнув батько.

Від його голосу здригнулася скляна оболонка. Десь високо над ними загуркотіли ланцюги, а з металевих труб вирвалися клуби білого пару. Незнайомець навіть не ворухнувся.

- Ти мав стільки років, щоб пояснити доньці правду, - промовив він. - І що ж? Ти залишив їй кілька листів, старий годинник та купу запитань. А тепер знову хочеш вирішувати за неї.

Агата відчула, як слова незнайомця впиваються в найболючіші місця її душі. Він знав, чого вона боялася. Знав, як вона сумувала за втратою батька. Знав, що вона готова віддати майже все, аби тільки почути від нього пояснення.

І саме тому йому не можна було довіряти.

- Ти хочеш, щоб я віддала годинник, - сказала Агата. - Але не пояснюєш, що отримаю натомість.

- Я поверну тобі те, що ти втратила.

- Ти не можеш цього зробити.

- Чому ж? Хіба ти не бачила, що здатне місто? Воно повернуло тобі голос матері. Показало батька. Дало змогу почути тих, кого ти вважала втраченими назавжди. Хіба це не диво?

Агата стиснула годинник.

- Ні. Це пастка.

Чоловік розсміявся.

- Яка ж ти схожа на нього.

Він клацнув пальцями. Серце вежі вдарило. Зала здригнулася так сильно, що Агата ледве втрималася на ногах. Із темряви посипалися уламки каменю. Скляна оболонка вкрилася новими тріщинами, а світло всередині механізму спалахнуло криваво-червоним. Лея закричала.

- Бабусю!

За склом літня жінка ледь помітно підняла голову. Її постать майже розчинилася в золотавому сяйві.

Агата кинулася до оболонки.

- Зупини це!

- З радістю, - відповів незнайомець. - Віддай годинник.

Він знову простягнув руку. Агата подивилася на нього, потім на батька, а тоді - на маленьку дівчинку, яка притискала долоні до скла й благала бабусю не зникати. Вона не могла дозволити, щоб місто забрало їх усіх. Але й віддати йому годинник означало підкоритися його правилам.

- Пробач Лія. Ні, - сказала Агата.

Чоловік повільно опустив руку.

- Тоді ти сама обрала їхню долю.

Він розвернувся й розчинився в темряві. У ту саму мить місто почало руйнуватися.

Спершу зник звук.

Не поступово, не так, як стихає грім за далекими пагорбами. Усі звуки обірвалися водночас. Зупинилися шестерні, замовкли ланцюги, перестали гудіти труби. Навіть дихання Агати здавалося беззвучним.

Потім на скляній оболонці з’явилася тріщина. Вона починалася біля самого серця механізму й повільно розповзалася в різні боки, розгалужуючись, наче блискавка. Золоте світло вирвалося крізь неї й залило підземну залу.