-13-

Агата завмерла на порозі, не в змозі відвести погляд від величезної зали, що відкрилася перед нею. Вона була круглою, заглибленою під землю й настільки високою, що склепіння губилося в темряві. Стіни перетинали товсті мідні труби, переплетені з ланцюгами та зубчастими колесами. Під стелею повільно оберталися механізми, від яких тягнулися десятки металевих стрижнів до центральної конструкції.

А в самому центрі зали билося серце.

Принаймні так воно здавалося.

За високою скляною оболонкою, обплетеною мідними обручами, оберталися величезні шестерні. Між ними спалахували золотаві іскри, а всередині пульсувало тьмяне світло, схоже на відблиск далекої зорі. З кожним ударом механізму скляні стінки здригалися, а по всій залі розходився глухий звук.

Тук.

Пауза.

Тук.

Агата відчула, як цей ритм відлунює в її грудях.

За склом стояли двоє людей.

Чоловік у темному пальті, з посивілим волоссям і втомленим обличчям, спирався долонею на внутрішню поверхню оболонки. Його риси змінилися, стали гострішими, змарнілими, але Агата впізнала б їх серед тисяч інших. Вона впізнала б їх навіть у найглибшій темряві.

- Тату…

Слово зірвалося з її губ так тихо, що майже загубилося серед гуркоту механізмів. Чоловік підняв голову. На мить у його очах промайнуло щось схоже на недовіру. Він дивився на Агату так, наче боявся повірити у власний зір. Потім його губи здригнулися. Він зробив крок до скла й приклав до нього обидві долоні.

- Агато?

Вона кинулася вперед, але Лея встигла схопити її за рукав.

- Зачекайте!

Агата зупинилася лише за кілька кроків від оболонки.

- Це справді він, - прошепотіла вона.

- Провідник ж казав, що місто може обманювати нас.

- Казав. Але де гарантія, що він сам не обдурював?

Агата дивилася на батька. На маленький шрам біля його лівої брови, який він отримав, коли вона була дитиною. На звичний нахил голови. На руки, пальці яких вона пам’ятала ще з тих часів, коли він допомагав їй складати механічні іграшки в домашній майстерні.

Це не було схоже на відображення у фонтані. Не було схоже на примару за вікном.

Це був чоловік, якого вона втратила багато років тому.

- Не підходь ближче! - раптом вигукнув він.

Агата завмерла й отямилася. Чаклунка зрозуміла, що саме присутність Лії не давала їй зробити хибні кроки. Так само як і вона рятувала дівчинку.

Голос батька пролунав різко, майже владно, але в наступну мить він змінився. У ньому з’явилася така втома, що Агата відчула біль десь під ребрами.

- Будь ласка, доню. Послухай мене.

Та вона все одно зробила ще один крок, але зупинилася перед скляною оболонкою.

- Ти живий?

Батько заплющив очі.

- Я не знаю, як відповісти на це запитання. І так, і ні.

- Тоді скажи мені щось інше. Скажи, що сталося. Чому ти зник? Чому всі вважали тебе загиблим? Я чекала на тебе…

Голос зрадив її на останніх словах.

Усі ті роки, коли вона перечитувала його листи, намагалася відшукати бодай найменшу зачіпку до причини трагедії, зверталася до людей, які колись працювали з ним, і знову й знову поверталася до порожньої майстерні, раптом зібралися в одну мить.

Вона стільки разів мріяла що він все ж таки живий. Уявляла, як сердитиметься на нього, як вимагатиме пояснень, як запитуватиме, чому він залишив її саму з безліччю запитань. Та тепер, коли він стояв перед нею, усі заготовлені слова зникли.

Батько опустив голову.

- Я знаю.

- Ні, не знаєш! - Агата вперше підвищила голос. - Ти не знаєш, що це означає – думати, що близька тобі людина загинула. Не знати, чому й як. Але чомусь продовжуєш чекати!

Він не відповів. І саме ця мовчанка розлютила її ще більше.

- Ти міг хоча б спробувати!

- Я намагався.

- Тоді чому ти тут?!

Глухий удар механізму перервав її слова. За скляною оболонкою спалахнуло світло. Мідні обручі здригнулися, а одна з шестерень почала обертатися швидше. Чоловік різко відступив і схопився за бік, наче удар завдав болю йому самому. Агата мимоволі простягнула руку.

- Тату!

- Не торкайся скла! - вигукнув він.

Вона відсахнулася. Світло всередині механізму поступово згасло, і в залі знову запанував попередній напівморок. Батько важко дихав.

- Нам не можна довго розмовляти, - сказав він. - Місто вже знає, що ти тут. Й бажає, щоб ви тут залишилися на вічно.

- Що це за місце?

Він глянув на механізм за своєю спиною.