-12-

Беззвучні слова, вимовлені відображенням у воді, досі стояли перед очима Агати. Вона відступила від фонтану й міцніше стиснула годинник. На його циферблаті тремтіло золотаве світло, а стрілка продовжувала свій невблаганний рух.

- Що ви побачили? - запитала Лея.

Агата вагалася. Їй не хотілося лякати дівчинку ще більше, проте приховувати правду було безглуздо.

- У воді було обличчя мого батька.

Лея підняла на неї очі.

- Але ж саме його ви шукаєте.

- Саме тому це й дивно. Він попередив мене, щоб я не йшла до вежі.

- Можливо, він хоче нас захистити?

- А можливо, хтось хоче, щоб я повірила, ніби це він.

Агата поглянула на вежу, що височіла над дахами. Її темний силует здавався неприродно великим, наче будівля була значно ближчою, ніж мала б бути. Гострий шпиль губився в тумані, а циферблат, освітлений зсередини тьмяним жовтим світлом, не показував жодної години, бо не мав стрілок.

Проте годинник у руці Агати не зупиняючись відраховував час назад.

- Здається, Це саме та вежа, - сказала вона.

- А моя бабуся?

- Якщо вона справді тут, ми її знайдемо. Але спершу маємо з’ясувати, що відбувається в цій вежі.

Дівчинка неохоче кивнула й вони рушили до будівлі.

***

Вежа стояла на невеликій кам’яній площі, оточеній будинками з наглухо забитими вікнами. Жоден ліхтар не освітлював дорогу до неї. Здавалося, саме світло оминало це місце, залишаючи його в окремій темряві.

Вхідні двері були масивними, дубовими, укріпленими залізними смугами. На них не було ані ручки, ані замкової щілини - лише кругла заглибина на рівні грудей, обрамлена знайомим візерунком.

Агата завмерла. Той самий знак. Вона бачила його на кришці годинника, на старих листах батька, а одного разу - на персні, який він ніколи не дозволяв їй брати до рук.

- Це ваш символ? - тихо запитала Лея.

- Можливо.

Агата дістала годинник і піднесла до заглибини.

На мить нічого не сталося. Потім усередині дверей щось клацнуло.

З глибини вежі долинув важкий скрегіт механізмів. Залізні смуги здригнулися, а на дерев’яній поверхні проступили тонкі золотаві лінії. Вони розходилися від заглибини, утворюючи складний візерунок, схожий на карту міста.

Двері повільно відчинилися.

За ними панувала темрява.

- Ти готова? - запитала Агата у супутниці.

- Ні, - чесно відповіла Лея. - Але я все одно піду.

Агата ледь помітно всміхнулася.

- Тоді не відставай.

Вони переступили поріг.

Двері зачинилися за їхніми спинами. Із зовнішнього боку не долинуло жодного звуку.

Усередині вежа виявилася значно просторішою, ніж можна було подумати ззовні.

Кругла зала здіймалася на кілька поверхів угору. Стіни були заставлені дерев’яними шафами, полицями й невеликими скляними вітринами. На них стояли сотні годинників - кишенькових, настінних, пісочних, сонячних. Деякі мали вигляд старовинних реліквій, інші скидалися на механізми, які ніколи не могли існувати в звичайному світі.

Усі вони цокали.

Не в унісон.

Кожен відмірював власний час.

Посеред зали височів металевий стовп, обплетений шестернями та мідними трубками. Від нього вгору тягнулися десятки ланцюгів, які зникали в темряві під стелею. Час від часу ланцюги здригалися, і тоді десь над головами прокочувався глухий гуркіт.

Лея притиснулася до Агати.

- Тут усе живе?

- Не думаю, що це правильне запитання, - відповіла Агата, уважно розглядаючи механізми. - Радше треба запитати, що саме тут змушує все рухатися.

На найближчому столі лежала розгорнута книга. Її сторінки були пожовклими, а чорнило вицвіло, проте почерк Агата впізнала відразу.

Вона бачила його на батькових листах.

Тремтячими пальцями Агата перегорнула сторінку.

«Місто не створює часу. Воно збирає його.

Кожна людина, яка сюди потрапляє, приносить із собою спогади, втрати й нездійснені бажання. Місто живиться ними, створюючи подоби тих, кого мандрівники прагнуть повернути.

Та справжні душі не можна утримувати силою. Щоб звільнити їх, необхідно розірвати зв’язок між годинником і вежею.

Якщо ж механізм зупиниться неправильно, місто забере останнє, що залишилося в того, хто наважився його зруйнувати».

Агата перечитала останні рядки.

- Що там? - запитала Лея.

Агата не відразу відповіла. Вона не знала, що означає «зупинити механізм неправильно». Але знала інше: батько був тут. Він досліджував це місце, намагався розгадати його таємницю - і, можливо, саме тому не повернувся додому.