-9-

- Що ви сказали?

- Туманний Брід існує не в одному місці. Є містечко, яке ви знаєте. Є містечко, яке пам’ятають ваші предки. І є те, яке зникло з усіх карт понад триста років тому.

Провідник зачинив теку.

- Саме туди прямує наш потяг.

За вікном спалахнула блискавка, але грому не було. На мить сіра рівнина освітилася холодним білим світлом, і Агата побачила вдалині щось схоже на залізничну станцію.

Висока кам’яна будівля здіймалася над туманом. Її вежі були прикрашені гострими шпилями, а над центральним входом висів величезний годинник. Навколо станції стояли десятки людей, нерухомих, наче статуї.

А потім світло згасло.

- Ми їдемо до міста-привида? - тихо запитала Агата.

- Називайте його як завгодно. Але раджу зберегти квітки. Тут є просте правило: той, хто втрачає квиток, ризикує забути, ким був до того, як сів у потяг.

Він дочекався, поки Агата заховає папірці, а потім дістав із внутрішньої кишені невеликий срібний компас.

Стрілка крутилася навколо осі, не вказуючи на жодну сторону світу.

- Ще одне, пані Фінч.

- Що?

- Якщо почуєте, як хтось кличе вас із сусіднього вагона, не відповідайте. Навіть якщо голос здасться знайомим.

Агата відчула, як серце болісно стиснулося.

- Чому? – знов запитала чаклунка, сподіваючись почути більш розширене пояснення.

Провідник сховав компас й відповів:

- Бо не всі пасажири цього потяга живі.

Він повернувся й попрямував до дверей.

- Зачекайте! - гукнула Агата. - А що означає символ на годиннику Леї? І чому він з’явився на дверях у моєму будинку?

Чоловік зупинився, але не обернувся. Кілька секунд він мовчав.

- Вам не варто було відчиняти ті двері, пані Верес.

- Я їх не відчиняла. Вони з’явилися самі і самі відчинилися.

- Саме це мене й непокоїть.

Він повільно повернув голову. Тепер його обличчя здавалося значно старшим. Біля очей проступили тонкі зморшки, а на скронях серед чорного волосся виднілися срібні пасма.

- Двері не з’являються без причини. Якщо вони знайшли вас, отже, щось по той бік нарешті прокинулося.

- Що саме?

Провідник сумно всміхнувся.

- Те, що ваш батько намагався втримати за зачиненими дверима.

Агата відчула, як під ногами наче розверзлася прірва.

- Ви знали мого батька?

- Я знав багатьох людей, які сіли на цей потяг. Дехто повернувся. Дехто - ні.

- Мій батько загинув, коли я була дитиною.

- Ми вже про це розмовляли. І ще, це здається ваше? Ви його загубили, - й простягнув чаклунці її записника.

Він не додав нічого більше. Двері вагона зачинилися за ним із глухим клацанням. Агата ще довго стояла посеред проходу, не в змозі поворухнутися. У руках вона стискала квитки та записник. Папір квитка був холодним, майже крижаним. На ньому чорніли її ім’я та прізвище, а нижче дрібними літерами було надруковано дату.

Вона піднесла квиток до лампи.

Дата була неможливою.

15 місяця дощів 1726 року.

Агата перевірила другий квиток. Та сама дата.

- Леє,  покликала вона. - Ти бачила?

Дівчинка кивнула.

- Він знає мою бабусю.

- Схоже на те.

- І знає вашого батька.

Агата повільно опустилася на лавку.

- Схоже, він знає значно більше, ніж нам розповідає.

Вона поклала записник на столик. Сторінка із ще одним стародавнім символом була розгорнута. Агата вже сотні разів розглядала цей знак, намагаючись зрозуміти його призначення. Він складався з чотирьох стріл, спрямованих у різні боки, кола посередині й кількох ліній, що перепліталися навколо нього.

Тепер вона помітила те, чого раніше не бачила.

Під символом, майже непомітно, було написано кілька слів. Чорнило вицвіло настільки, що літери зливалися з кольором паперу.

Агата нахилилася ближче.

«Коли годинник зупиниться, двері відчиняться. Коли двері відчиняться, повернеться той, хто загубив шлях».

Вона перечитала фразу кілька разів.

- Що це означає? - запитала Лея.

- Поки що не знаю.

Агата провела пальцем по напису. Раптом на папері проступила ще одна лінія, якої раніше не було.

А потім друга.

І третя.