-8-

Двері вагона були зачинені.

Агата смикнула за ручку, сподіваючись, що замок не замкнений, але двері навіть не здригнулися. Вона роздратовано постукала кулаком по металевій обшивці.

- Відчиніть! - вигукнула вона.

У відповідь - тиша.

Агата озирнулася на Лею. Її бліде обличчя здавалося ще блідішим у світлі блакитного ліхтаря, а сріблясті очі невідривно стежили за дверима.

- Може, вони нас не чують? - тихо запитала вона. – Може ми запізнилися?

- Тоді доведеться постукати голосніше.

Агата вдарила долонею по металевій обшивці.

- Провіднику! Тут є хтось?

Зсередини долинув тихий сміх. Він був дивним - приглушеним, майже безтілесним, наче лунав не за дверима, а просто в голові. Агата ледь не відступила на крок, ризикуючи впасти зі сходинки вагону. Їй здалося, що сміх тривав трохи довше, ніж мав би, розтягуючись у повільне, неприємне відлуння. Потім клацнув замок. Двері повільно відчинилися, і перед ними постала темрява вагона, розбавлена тьмяним золотавим світлом ламп.

- Нарешті, - пробурмотіла Агата.

Усередині було тепло, але повітря здавалося важким і затхлим, із ледь відчутним запахом вугілля, старого дерева та металу. Вагон виявився значно просторішим, ніж можна було припустити ззовні. Уздовж стін довгими рядами тягнулися м'які лавки, оббиті темно-зеленою тканиною. Їхні дерев'яні підлокітники прикрашали витончені різьблені візерунки, а над кожним рядом висіли невеликі лампи в мідних оправах.

На стелі темніли візерунки, схожі на переплетені гілки, а між ними мерехтіли крихітні золотаві цятки, що нагадували зорі. Уздовж проходу стояли вузькі столики з полірованого дерева. На деяких лежали старі газети, складені рукавички й порцелянові чашки, ніби пасажири щойно залишили свої місця й мали повернутися за мить.

Проте у вагоні не було нікого.

Жодного пасажира. Жодного провідника. Навіть жодної валізи на багажних полицях.

Лише порожні лавки, тьмяне світло й рівномірний стукіт коліс, що долинав з-під підлоги.

Агата повільно озирнулася.

- Дивно. Я думала, що в такому потязі має бути хтось окрім нас.

- Може, не всіх зібрали? - припустила Лея.

Агата вирішила не відповідати. Після всього, що сталося вночі, порожній вагон здавався чи не найменшою дивиною. І все ж її непокоїло відчуття, що вони тут не самі. Наче за кожним темним вікном, за кожною завісою хтось уважно спостерігав за ними, терпляче чекаючи слушної миті.

Вона обрала найближчу лавку біля вікна й допомогла Леї вмоститися.

 Сідай тут. І не відходь далеко від мене, добре?

Дівчинка мовчки кивнула.

Агата сіла навпроти, поклавши руки на коліна. Лише тепер вона помітила, наскільки сильно втомилася. Ноги гули після довгої дороги, пальці змерзли, а в голові досі лунав голос, який вона почула за таємничими дверима. Вона спробувала зібрати думки докупи, але кожна нова загадка лише породжувала десятки інших.

Чи був той чоловік у чорному пальті її батьком? Якщо ні, то чому він знав її ім'я? І що означали двері, які з'явилися просто посеред вітальні? А головне - куди прямував цей потяг?

Вона повернула голову до вікна.

За склом швидко змінювався пейзаж. Щойно вони залишили станцію, за вікнами ще виднілися темні силуети будинків і ліхтарі вздовж платформи. Тепер же потяг мчав крізь осінній ліс, де високі дерева зливалися в суцільну темну стіну. Часом між стовбурами проблискували клапті туману, освітлені місячним сяйвом, а подекуди здавалося, що поміж деревами рухаються чиїсь тіні.

Агата спробувала роздивитися їх уважніше, але потяг летів надто швидко.

- Леє, ти знаєш, куди ми їдемо? - запитала вона, не відводячи погляду від вікна.

- Ні, - тихо відповіла дівчинка. - Бабуся ніколи не розповідала. Вона лише казала, що коли прийде час, потяг сам знайде дорогу.

- Чудово, - пробурмотіла Агата. - Саме цього мені й бракувало. Потяга, який сам вирішує, куди везти своїх пасажирів.

Лея ледь помітно всміхнулася, але усмішка швидко зникла з її обличчя.

- Ви думаєте, ми повернемося?

Агата перевела погляд на дівчинку. У її голосі не було звичайної дитячої цікавості - лише страх, який вона намагалася приховати.

- Звісно, повернемося, - відповіла Агата, намагаючись говорити впевнено. - Спочатку з'ясуємо, що тут відбувається, а потім знайдемо дорогу назад.

Вона не знала, чи вірить у власні слова, але Лея, здавалося, трохи заспокоїлася. Раптом потяг різко смикнувся. Агата схопилася за край столика, а Лея мимоволі притиснулася до спинки лавки. Лампи під стелею на мить згасли, і вагон занурився в темряву. Почулося протяжне скреготіння металу, наче колеса проходили по невидимих рейках, а потім світло знову спалахнуло.

- Що це було? - прошепотіла Лея.