
Під ним виявилося бліде обличчя літнього чоловіка з тонкими губами, глибокими зморшками й очима кольору старого срібла. Його волосся було білим, а на лівій щоці тягнувся довгий шрам, який зникав під коміром пальта.
Агата не знала його. Принаймні так їй здавалося.
- Перепрошую, - обережно сказала вона. - Ми зустрічалися раніше?
- Ні. Але я давно на вас чекаю.
- Хто ви?
- Провідник.
- Це я зрозуміла.
- Тоді ви вже знаєте все необхідне.
Агата повільно видихнула.
- Послухайте, я не збираюся нікуди їхати. Я опинилася тут випадково, а мені потрібно знайти зниклу людину й повернутися додому.
Провідник глянув на двері, крізь які було видно вітальню.
- Додому? - перепитав він. - Ви справді вважаєте, що вже знайшли його?
Запитання прозвучало тихо, майже співчутливо.
Агата відчула роздратування.
- Я маю на увазі свій будинок у Туманому Броді.
- А хіба ви знаєте, кому він належав до вас?
- Міська управа передала його мені.
- Міська управа, - повторив провідник. - Так, звичайно. Вони завжди передають людям те, чого не розуміють.
Чоловік дістав із внутрішньої кишені невеликий блокнот, перегорнув кілька сторінок і провів пальцем по одному з рядків.
- Агата Фінч. Народжена двадцять третього дня місяця дощів. Донька Марка Фінча й Аделіни Фінч. Спадкоємиця незавершеної обітниці.
Агата відчула, як у грудях щось неприємно стиснулося.
- Звідки вам відомі імена моїх батьків?
Провідник підвів очі.
- Тому що я записав їх у цьому блокноті.
- Коли?
- Сто років тому.
На кілька секунд запала тиша.
Агата подивилася на Лею. Дівчинка стояла бліда, мов крейда, й не зводила очей із провідника.
- Він знає, - прошепотіла вона.
- Що саме? – запитала Агата.
- Усе, що бабуся забороняла мені розповідати.
Провідник закрив блокнот.
- Дівчинко, ти принесла годинник?
Лея кивнула.
- Покажи.
Вона неохоче дістала його з кишені плаща й простягнула чоловікові. Провідник не торкнувся годинника. Він лише підніс до нього ліхтар. Стрілки, які зупинилися опівночі, раптом здригнулися й почали рухатися вперед.
Один оберт.
Другий.
