-6-

Вона упізнав голос миттєво.

Це був голос її батька, який зник, коли Агаті виповнилося сім років. Голос людини, про яку їй завжди казали, що вона загинула.

Чаклунка повільно підняла руку, але не наважилася торкнутися дверей.

Лея стояла поруч, стискаючи порожній годинник.

- Бабуся казала, що ви маєте відчинити їх, - прошепотіла вона. - Вона казала, що тільки ви можете повернути те, що було втрачено.

За дверима знову пролунав голос:

- Агата, часу майже не залишилося.

Чаклунка подивився на власний перстень. Камінь світився дедалі яскравіше, а на його поверхні проступали тонкі срібні лінії.

Вона не знала, що чекає на неї за дверима. Не знала, чому її родина пов'язана з магією, яку вважали втраченою. Не знала, куди зникла бабуся Леї й чому саме сьогодні повернувся загадковий потяг.

Але вперше за багато років Агата відчула, що стоїть на порозі чогось справді важливого.

Можливо, у цьому забутому містечку на неї чекала не тиха служба, а саме та магія, заради якої вона колись приїхала до столиці. І вона ще не знала, якою ціною доведеться за неї заплатити.

Агата вдихнула на повні груди, поклала годинник на стіл і простягнула руку до дверної ручки. Та виявилася крижаною. За її спиною тріснуло поліно в каміні. Двері повільно прочинилися. А потяг тим часом уже наближався до станції.

З-за дверей потягнуло холодом. Не звичайним осіннім холодом, до якого вона встигла звикнути за час подорожі, а чимось іншим - таким, що пробирало до кісток і залишало на шкірі відчуття крижаного дотику. Водночас у повітрі стояв запах мокрого листя, диму й далекої грози.

Агата завмерла на порозі.

За дверима не було ані коридору, ані кімнати. Ані батька. Там простягалася залізнична платформа. Вона була майже такою самою, як та, на якій вона зійшла із потяга кілька годин тому, але водночас відрізнялася від неї в кожній дрібниці. Кам'яні плити були цілими, без тріщин і вибоїн. Дерев'яний навіс височів над головою, спираючись на темні колони, а старовинні ліхтарі випромінювали м'яке золотаве світло. На стіні станційної будівлі висіла табличка з назвою, написаною незнайомими літерами.

І жодного сліду дощу.

Над платформою сяяли зорі, хоча небо здавалося неприродно близьким. Десь удалині, за рейками, чорнів ліс. Його дерева були вищими за будь-які, які Агата бачила у своєму житті, а між стовбурами мерехтіли бліді вогники.

- Що це за місце? - прошепотіла вона.

- Станція, - відповіла Лея.

Дівчинка стояла за його спиною, міцно стискаючи краї свого завеликого плаща.

- Я бачу, що станція. Я питаю, де вона розташована.

- Бабуся казала, що її немає на жодній карті.

Агата повільно обернулася до неї.

- Твоя бабуся багато чого казала?

- Так.

- І ти завжди їй вірила?

Лея замислилася.

- Не завжди. Але коли вона казала, що треба ховатися в коморі й не виходити, доки не перестане співати ліс, я слухалася.

Агата відчула, як напружилися плечі.

- Ліс співав?

- Так. Три рази. Першого разу я була зовсім маленькою. Другого - мені було шість. А третього разу бабуся сказала, що наступного разу співатимуть уже для мене.

Дівчинка замовкла й опустила очі.

Агата вирішила поки що не ставити додаткових запитань. У неї й без того вистачало причин сумніватися у власному здоровому глузді.

Вона озирнувся на вітальню. Камін, стіл, крісло й книжкова шафа залишалися на місці. Двері стояли в стіні, якої ще кілька хвилин тому не існувало. Крізь отвір було видно платформу, але варто було відступити на крок убік, як перспектива змінювалася: з одного боку двері здавалися звичайними дерев'яними стулками, з іншого - темним проходом, що губився в нескінченності.

Агата дістала із кишені невеликий кристал для перевірки магічних полів. Такі використовували міські маги, коли потрібно було визначити природу незнайомого заклинання.

Кристал був прозорим, із тонкою срібною оправою. Він мав світитися зеленим, якщо магічне поле було безпечним, жовтим - якщо нестабільним, і червоним - якщо становило загрозу.

Агата приклала його до дверної рами.

Кристал став чорним.

Не потемнів поступово, не змінив відтінок, а просто поглинув світло, перетворившись на крихітний шматочок нічного неба.

- Чудово, - промовила чаклунка. - Просто чудово.

- Це погано? - запитала Лея.

- Це означає, що прилад не може визначити, з чим ми маємо справу.

- А це погано?

- Для приладу – не. Для мене – безумовно, - й сховала кристал.