***

Чан заходить у тісне купе та розміщує свою невелику торбу на полиці згори. Він прийшов сюди першим, але виходитиме, мабуть, останнім. Цей потяг повезе його в нове життя, а яким воно буде хлопець поки не знає.

До відправлення ще десять хвилин, тож юнак розглядає людей, що неначе мурашки рухаються по перону.

Вокзал – це місце що бачить найгіркіші сльози та найщасливіші усмішки. Місце, де тихо шепочуть зізнання та найгріші прокляття. Місце, де зібралися найрізноматніші людські емоції, які неначе цунамі поглинають тебе. Місце, де проходять найщиріші зустрічі та прощання. Місце втечі і повернення. Місце наповнене людським болем.

Але Кріса, на жаль, ніхто не проводжав та й зустрічати нікому. Він сам по-собі...Більшу частину життя.

За дві хвилини до відправлення у вагон забігає захеканий юнак. Він йде прямісінько до купе Чана.

– Добрий день, – з усмішкою вітає парубка, всідаючись навпроти.

– Добрий, – дарує усмішку у відповідь Чан.

Він відкрито розглядає незнайомця і робить у голові помітку, що той привабливий. У нього широкі плечі і милі щічки, які так і хочеться щипнути. Цей контраст вражає.

Потяг рушає з характерним поштовхом, і незнайомець, який ставив свій багаж на полицю, неочікуючи такої підстави, сідає прямісінько Крісу на коліна. Ситуація схожа на дораму, але це життя. Тому хлопець різко підривається на ноги, і  низько кланяється.

– Боже, пробачте. Мені дуже шкода. Я не очікував, що так вийде. Вибачте, що порушив ваш особистий простір, – тараторить так швидко, що Чан ледь може розібрати слова.

– Ох, все гаразд. Якщо хочете, я можу сісти вам на коліна, щоб ми були квитами, – хлопець підіймає на нього здивований погляд карих очей, а Кріс вперше за довгий час щиро сміється.

– Що?!

– Я жартую. Звучить напевно дивно, вибачте. Але все окей, не переймайтеся. Це ж потяг тут будь-що може трапитися, – його сміх стихає залишаючи лише теплу усмішку на вустах.

– Все окей. Ваш жарт був кумедним, просто я занадто втомлений, щоб нормально сприймати інформацію, –  цей хлопець так виправдовується перед Крісом, ніби той, як мінімум, його начальник.

– Важкий день? – питає з таким розумінням в голосі, що незнайомець сумно всміхається.

– Тут швидше життя лайно, – він мило хихоче, простягаючи руку вперед – Я, доречі, Чанбін, а ви?

– Чан, – юнак потискає теплу долоню. – Приємно познайомитися. І можемо говорити не формально, якщо ти не проти, звісно.

– Так, все окей. Як тобі комфортно. Тож куди ти прямуєш, Чане? – він питає для того, щоб підтримати розмову, щоб не сидіти в напруженій тиші, яка б пролазила під шкіру морозним холодом.

– До кінцевої станції, а там буде видно, – знизує плечима.

Крісу б дуже хотілося сказати, що його хтось чекає, там, у невідомому місті, але це не так. Проте, він може знайти там таку людину.

– Тоді нас чекає довга дорога разом, – його тепла усмішка закарбовується на серці Чана. Десь в голові б'ється думка, що це знайомство змінить життя Кріса.

– Сподіваюся вона буде комфортною для нас обох, – він бачить, як Чанбін збирається щось відповісти, але його перериває телефонний дзвінок.

Хлопець з важким видихом бере слухавку.
На подив Чана він залишається розмовляти в купе, а не виходить на коридор.

– Так. Я ж казав тобі, що повертаюся до себе. Ні, я не братиму участі в тому цирку, який ти влаштувала, – Чанбін втомлено тре обличчя рукою, вислуховуючи когось з іншого боку. – Мамо, я вже тобі казав, що й сам можу влаштувати своє життя. Перестань мною маніпулювати, будь ласка. Все я не хочу з тобою розмовляти.

Він нервово кидає телефон на маленький столик. Тиша між ними неприємна, густа і в'язка, неначе кисіль, і Чан не знає, як її порушити. Проте, Чанбін робить це першим.

– Пробач, що втягнув твої вуха в цю розмову, – він нервово скуйовджує своє волосся. – Просто подумав, що один слухач краще, ніж весь вагон, – з його грудей виривається сухий, геть не справжній сміх.

– Все окей, не переймайся, – Кріс підіймає кутики губ.

У його голову закрадається шалена думка, яку юнак намагається відігнати, але виходить дуже погано. Саме тому язик Чана діє швидше за мозок, коли парубок видає:

– Якщо хочеш то можеш поділитися зі мною тим, що тебе турбує. Ми ж з тобою бачимося вперше і, мабуть, востаннє. Прийом випадкового пасажира і всяке таке. Тим більше, якомусь незнайомцю легше розповісти про свої проблеми ніж комусь близькому.

Натомість він чує глибокий і приємний сміх Чанбіна. Кріс безсоромно залипає на цій картині. Задивляється на милі ямочки, які з'являються на кругленьких щоках.

– Ти що психолог чи щось таке? – він витирає сльози з куточків очей.

– Ну на даний момент я тимчасово безробітний, але психологом, на жаль, ніколи не був. Просто запропонував, – знизує плечима, – а ти вже вирішуй чи хочеш зі мною чимось ділитися чи ні. Я не тисну на тебе, і якщо тобі не окей, то я все розумію.

– Твоя ідея не така вже й погана. Просто я не знаю з чого почати, – Чанбін відвертається до вікна.

Со мовчить кілька хвилин збираючись з думками. Чан покірно чекає. Розуміє, що розповідати про своє життя не так вже й просто. Він, мабуть, би не зміг поділитися всім, що важким каменем лежить на душі.

– Моя мама постійно хоче контролювати моє життя, – несподівано серйозно і разом з тим розратовано каже Бін. – Буквально хоче пролізти у всі його сфери, що неймовірно мене дратує. І сьогодні була остання крапля, – хлопець замовкає стискаючи руки в кулаки від гніву.

– Боюся уявити, що вона могла зробити, – обережно тягне Чан, намагаючись полегшити атмосферу.

– Ця жінка, покликала мене на сімейний обід, який виявився бляха заручинами. МОЇМИ заручинами, – Чанбіна пробиває на якийсь істеричний сміх.
Однак він заспокоюється, коли в дверях з'являється провідник з проханням показати квитки. Після всіх процедур чоловік зникає з побажанням гарної поїздки, а хлопці мовчать.