Потяг

Він мчав вперед, освітлюючи яскравим оком дві рівні лінії перед собою, нескінченно довгі, безкінечні. Раз-два-три. Раз-два-три. Стукіт коліс. Повз проносилися дерева, стовпи, і шпали швидко-швидко зникали під сталевим тілом. Все, що мало відчутні межі — зупинки з платформами, міста та села, де безліч чоловічків виходили з нього та заходили. Йому щоразу лоскотно, коли вони натовпом закочували свої візки по запорошених килимках. І хвилююче, до тремтіння по залізній шкірі, коли хтось важливий стукав по його великих колесах молотком.

Електричний голос невидимої жінки оголосив, що потяг "Київ-Краматорськ" вирушає за п'ять хвилин. Це ж про нього! Усередині все гордовито стиснулося, затремтіли підшипники і зашипіла гідравліка. Найголовніша, Своя людина зачинила двері кабіни.

«Пора в дорогу, старенький», — і лагідною міцною рукою погладив усередині.

Старенький запихкав. Холодно на вулиці, з усіх боків бликували замети, відбиваючи світло ліхтарів. Але гаряче серце забилось, загомоніло. Вага пасажирів помітно додалася.

«Не такий вже я і старий», — але з зусиллям потягнув вперед.

Стукіт коліс. Раз-два-три. Раз-два-три. Старенький тягнув за собою вагони, з натугом розганявся, ледь справлявся ще, і з ситим рокотом рухався вперед.

На самому горизонті засяяло іржаве сонце. Інших кольорів він не знав. Листя восени також іржаві. І іржавих він бачив собі подібних, здригався і намагався уваги не звертати. А ось небо… небо інше. У небі гарніше переливаються ніжні відтінки.

Зі Своєю людиною Старенький під'їзжав до чергового вокзалу, як цю саму чудову і прекрасну заграву розрізав страшний гул. А за гулом тремтіння, і нескінченні лінії зайшлися вібрацією не від нього, а від чогось більш потужного, страшного. Ревіння невидимого величезного звіра змусило залізну шкіру боягузливо стиснутися. Потім пролунало ще одне ревіння. І третє, і четверте. А коли все стихло, місто завило від болю. Вило протяжно, довго, плач його звучав високо, а потім стихав. Виття повторилося ще раз. Найголовніша людина, Своя людина, закопошилась, заговорила в мікрофон, щось кричала. Попереду здіймались чорні хмари, що клубилися. А коли настала тиша, з розмов вдалося розчути слово "війна". Старенький не знав, що таке війна, але якщо це той чорний монстр з диму, що стрясає землю — йому він вже не подобався.

Своя людина постукала по панелі лагідно, а в голосі причаїлася тривожність: «Доведеться нам попрацювати, старенький».

Залізна шкіра затремтіла, розганяючи холодок по тілу, стало зовсім не по собі. Але з думкою «не такий вже я і старий» він вирушив вперед.

У самого перона чекали люди. Багато людей, і всі, як один, налякані, схвильовані. Обличчя їх виблискували від сліз, як сніг від ліхтарів. Хто приїхали — вийшли не всі, як завжди траплялося. А хто чекали — ломилися всередину, під зав'язку. Туго і важко. Стискалися пружини, скрипіло черево. Він ніколи не відчував себе так набито. Тривожно пихкав, а Своя людина примовляла: «Ми для них остання надія, не підведи».

Серце забилося, загуло, всі двері зачинилися. І з ще більшим зусиллям Старенький потягнув вперед. Стукіт коліс. Раз-два-три. Раз-два-три. Вагони ледве зрушили, знадобилося більше сили. Він натягнувся весь, довго розганяючись. Але справлявся все ще, і з упертим гуркотом вирушив вперед.

Довгі лінії та шпали нескінченним потоком зникали під тілом, і начебто не змінювався світ, і ті ж дерева та стовпи. Але у кожного перона на них чекали налякані люди. І кожну хотілося забрати із собою. А гул наступав, переслідував прокляттям по п'ятах, за ним піднімалися димні монстри, вили міста, плакали села. У повітрі відчутною примарою лунав церковний дзвін.

Краматорськ, Слов'янськ, Святогірськ, Лозова, Орілька, Сахновщина, Красноград, Карлівка, Полтава, Лубни.

Навіть коли повернулися додому, схóдили в об'їзд зі знайомих ліній і далі-далі-далі. Він заколисував у своїх сталевих обіймах тих, хто шукав захисту, хто рятував рідних, хто прямував дорогою життя. І повертався назад, аби витягнути їх усіх із лап чорного монстра, забрати з виючих міст.

Змінювалися маршрути, не мінялись прямі лінії. Він пихкав і шкіра від страху скрипіла, коли гул перетворився на вибухи — так близько. Монстр полює на них? Ось чому вони об'їжджали звичні їм села, обирали інший маршрут? І більше не заїжджали так глибоко, як раніше. Зупинялися не в кінці, але збирали людей так само багато. І туго-туго крутилися колеса, облизуючи лінії, надривно гарчало серце, і шумно зітхала гідравліка. Під ним часто тремтіла земля, а Своя людина заспокійливо гладила і лагідно шепотіла: «Ти молодець, старенький».

Графік перетворився на шалений годинник: то гнав галопом нескінченними лініями, то змушував стояти по декілька годин, і в них Старенький перехоплював необхідний відпочинок, остигав, прогрівався і знову вирушав рятувати. Він їхав, поспішав, поки пустий. Стежив за нескінченними лініями і раптом так різко здригнувся! Задихнувся від жаху, заскрипіли гальма, а в лісі стривожено закаркали ворони. У сум'ятті Старенький озирнувся і дизельне серце пропустило удар довжиною в довгу болісну секунду — лінії обірвалися. Їх зруйнував монстр. Понівечений метал, шпали в тріски, а посередині зяяла чорна діра. Залізна шкіра затремтіла, потьмяніло скляне око. Якби він міг негайно поїхати, забути побачене і прикинутися, що ніколи не знав жорстокого кінця ліній…

Чому війна робить це? Чому намагається їх усіх зламати? Людей, міста та навіть… навіть лінії.