2

Поруч зі мною сідає, майже падає на ліжко товста тітка. У неї задишка, на лобі рясний піт. В ніс шибає сморід — оселедець і пиво.

— Чуєш, браслети, намиста треба? — це вона мені.

Я зчитую з шару рогівки ретроспективу:

— 56 років, народжена в сім’ї інженерів в Мукачево;

— спеціальність — роздрібна торгівля;

— заміжня, нещаслива. Чоловік — запійний алкоголік, наразі паралізований;

— четверо дітей, двоє з яких загинули на війні.

Все розмите, наче змазане.

Дивлюсь далі, в глибину зіниці. Другий шар це іскри пам’яті, розмірковування душі.

У цієї душі стандартний набір — дикий коктейль з примітивних речей:

— ненависть до власного тіла;

— любов до котів;

— жалість до онука;

— засудження чоловікових вчинків у минулому;

— печаль по пройденому часу;

— мрії про нездійсненне, дев’яносто відсотків яких навіяно серіалами;

— страх перед майбутнім;

— страх перед Творцем і смертю…

— Не треба боятися Творця, — кажу я їй, — тобі взагалі не треба боятися.

Вона дивиться на мене з підозрою, але її важке тіло все ще втомлено лежить у мене в ногах. Їй не під силу підняти його. Вона здивована, але не виказує цього.  

— У мене є синій корал, — раптом каже торговка, поспішно риється в кишені, дістає і кидає мені потрійне намисто. — Кольору твоїх очей. Бери, недорого прошу.

Я навіть лінуюся дивитись на третій шар, у кришталик ока, тому що впевнена, переді мною голограма. Єдине, що мене бентежить — вона не завмерла після сказаного коду. Але то розповсюджений вибрик.

— Тобі не треба боятися, — повторюю їй, — вимикайся. Звітуй про надану тобі місію.

Загалом, після цих слів я кілька хвилин вислуховую голограм, які починають розповідати свої найпотаємніші спогади, вони плачуть, засинають та розчиняються у повітрі. Скільки їх було? Тисячі? Десятки тисяч. Я не пам’ятаю. Я ніби вічність прибираю.