1

Я в поїзді.

Лежу на нижній лаві на спині лицем до вікна. Дивлюсь, як пролітають повз дерева. А хмари слідують, тягнуться за моїм поглядом. Іноді тільки щільні шматки неба на кілька секунд.

Матрац піді мною зібганий, простирадло вологе, подушка наче камінь. Трьохтисячні на носі, а Укрзалізниця ніби живе своїм життям. Своїм сталим життям. Користуюсь її послугами майже тисячу років, але зміни обходять цю організацію стороною.

— Чай! Кава! — по вагону котить тацю-візок пухкенька провідниця. За нею дріботить робот-чайник з окропом. Можна робити музей раритету з кожного вагону та заробляти більше ніж на перевезеннях. Зараз будуть вимагати знімати білизну і самостійно складати постіль.

— Здаємо білизну! — чую. Я не помилилась. Я не помиляюсь.

У вагоні я одна.

Усі, хто лежить, сидить, обговорює політичні чвари, неврожайний рік. Усі ці людиноподібні істоти — звичайні, фізично обґрунтовані голограми, які з незрозумілих причин не залишають цей вимір. Найцікавіше, що Митець, якого вони називають Творцем, якому моляться і якого бояться, не вимкнув їм можливість розмножуватися. Пупкуванням. Тому вони, на перший погляд, цілком розумна біологічна маса.

Але Митець знає, що це просто сміття, яке необхідно прибрати. А я — Прибиральниця.

Перед зачисткою я повинна переконатись, що серед голограм немає жодної живої істоти. Хоч кого. Чи то злочинця, який переховується від правосуддя. Або безумця-вченого, що зайшов і залишився серед них. Дитини, яка випадково заблукала. І що жоден з цих створених не став живим — не отримав свідомість.