Розділ 4. Екскурсія та сімейна неділя

Після історії з фотоальбомом минув майже місяць. Одного ранку Юля прибігла зі школи додому так швидко, що ледь не збила котика.

— Мамо!

— Що сталося?

— Ми їдемо на екскурсію!

— Куди?

— У музей!

Юля виглядала так, ніби її запросили в космос.

— Це чудово.

Усміхнулася Марта.

— А ще поїде Діма.

— Добре.

— І Аліна.

— Теж добре.

— І весь клас.

— Юлю, саме так працюють екскурсії.

Засміявся Артем. Увечері про екскурсію вже знали всі. Бабуся. Дідусь. Оля. Софія. Навіть батько Артема.

— Передай Юлі, щоб була чемною.

Сказала бабуся телефоном.

— Передам.

Відповіла Марта.

— І щоб не загубилася.

— Бабусю!

Обурилася Юля.

— Я вже велика.

— Саме тому й хвилюємося.

У день екскурсії Юля прокинулася раніше за всіх. Знову. Це вже ставало традицією. У рюкзаку лежали: Пляшка води. Бутерброди. Яблуко. І маленький червоний потяг.

— А він навіщо?

Запитав Артем.

— Для підтримки.

Заперечити було нічого. Біля школи вже стояв автобус. Діти сміялися. Бігали. Обговорювали майбутню поїздку. Максим одразу помахав Юлі. Аліна теж.

— Гарної поїздки.

Сказала Марта.

— І слухай учительку.

Додав Артем.

— Я завжди слухаю.

Марта й Артем переглянулися.

— Майже завжди.

Виправилася Юля. Автобус рушив. А батьки ще довго стояли біля школи.

— Наче вперше відправили її саму.

Тихо сказала Марта.

— Бо так і є.

Відповів Артем. Тим часом у музеї Юля була у захваті. Величезні зали. Старовинні речі. Картини. Історії. Особливо їй сподобався старий годинник.

— Йому більше ста років.

Сказала екскурсоводка.

— Вау.

Прошепотіла Юля. Діма теж був вражений.

— Він старший за дідуся.

— Набагато.

Засміялася Аліна. Після екскурсії діти ще довго ділилися враженнями. А ввечері Юля повернулася додому втомлена. Але щаслива.

— Ну як?

Запитав Артем.

— Було неймовірно!

І почалася розповідь. Про музей. Про автобус. Про годинник. Про Діму. Про Аліну. І навіть про те, як учителька мало не забула свою парасольку. Перед сном Юля раптом сказала:

— Знаєте...

— Що?

Запитала Марта.

— Мені подобається відкривати нові місця.

Артем усміхнувся.

— Це в тебе сімейне.

Одного п'ятничного вечора Марта готувала вечерю. Артем дивився новини. Юля робила домашнє завдання. Точніше... Мала робити домашнє завдання. Насправді вона малювала потяги на полях зошита.

— Юлю.

Сказала Марта.

— Так?

— Завдання.

— Я думаю.

— Над потягом?

— І над завданням теж.

У цей момент пролунав дзвінок у двері.

— Я відкрию!

Закричала Юля. І побігла в коридор. За дверима стояв батько Артема.

— Дідусю!

— Привіт, принцесо.

Усміхнувся він. У руках він тримав велику коробку.

— А що там?

— Секрет.

Це слово завжди діяло на Юлю однаково. Її цікавість одразу прокидалася. За кілька хвилин усі сиділи у вітальні. Коробка стояла посеред кімнати. Юля вже ледь не підстрибувала.

— Відкриваємо?

Запитав дідусь.

— Так!

У коробці лежало щось загорнуте в стару тканину. Обережно розгорнувши її, він дістав... Старий ліхтар. Металевий. Важкий. І дуже красивий.

— Вау.

Юля завмерла.

— Це що?

— Залізничний ліхтар.

Сказав дідусь.

— Справжній?

— Справжнісінький.

Очі Юлі засяяли.

— Звідки він?

Дідусь усміхнувся.

— Багато років тому він належав одному працівникові залізниці.

— Серйозно?

— Так.

Юля вже тримала його так обережно, ніби це був скарб. Артем теж уважно розглядав знахідку.

— Красивий.

— Я знав, що вам сподобається.

Сказав його батько. Весь вечір вони слухали історії. Про потяги. Про старі вокзали. Про подорожі. Навіть Марта заслухалася. А Юля не пропустила жодного слова. Коли настав час спати, вона ще раз подивилася на ліхтар.

— Можна він постоїть у моїй кімнаті?

— Звичайно.

Сказав Артем. Тієї ночі старий ліхтар стояв на полиці біля книжок. І здавався маленьким шматочком великої історії. А Юля, засинаючи, думала про потяги. Про пригоди. І про дороги, які ведуть у невідоме. І сама того не знаючи, робила ще один крок до своєї власної великої мрії.  Після появи старого залізничного ліхтаря Юля ще кілька днів показувала його всім. Абсолютно всім. Дімі. Аліні. Олі. Софії. Бабусі. Дідусю. Навіть котику. Котик, щоправда, не оцінив експонат. І просто заснув поруч. Одного ранку бабуся зателефонувала Марті.

— У неділю всі до нас.

— Це запрошення чи наказ?

Засміялася Марта.

— Ти ж мене знаєш.

— Знаю.

Отже, в неділю у бабусі й дідуся зібралася вся родина. Приїхали Оля та Софія. Батько Артема. Марта з Артемом і Юлею. На столі вже стояли пироги. Салати. І бабусині фірмові пампушки.

— Я їх чекала.

Одразу сказала Юля.

— Я знаю.

Відповіла бабуся. Після обіду дорослі сиділи на подвір'ї. Пили чай. І розмовляли. А діти... Точніше, Юля, Аліна та Софія. Бо Софія іноді поводилася не набагато серйозніше за дітей. Вони вигадали гру. На подвір'ї стояв старий дерев'яний будиночок для інструментів. І раптом він перетворився на вокзал.

— Я начальник станції.

Оголосила Юля.

— Чому ти?

Запитала Аліна.

— Бо в мене є ліхтар.

Заперечень не було. Софія стала провідницею. Аліна — пасажиркою. Гра тривала майже дві години. Дідусь навіть зробив із лавки імпровізований вагон. А бабуся принесла печиво для пасажирів.

— Найкращий потяг у світі.

Заявила Юля. Увечері всі сиділи на подвір'ї та дивилися, як заходить сонце. Юля примостилася між Мартою й Артемом.