Розділ 3. Вхідний з хрещеними та старий фотоальбом

Суботнього ранку Юля прокинулася від дзвінка у двері. Вона ще була в піжамі. Із розкуйовдженим волоссям. І дуже сонним поглядом.

— Хто там?

Запитала вона.

— Зараз побачиш.

Усміхнулася я. Коли двері відчинилися, на порозі стояли Оля і Софія.

— Хрещена!

Закричала Юля. І кинулася Олі на шию.

— Обережно.

Засміялася Оля.

— Я ще не прокинулася.

— А тепер прокинулася.

Додала Софія. Через десять хвилин Юля вже була одягнена. Швидше, ніж будь-коли в житті.

— Це рекорд.

Здивувався Артем.

— Треба частіше кликати хрещених.

Сказав я. Оля та Софія сьогодні викрали Юлю на цілий день. Принаймні саме так вони це називали.

— Обіцяємо повернути ввечері.

Серйозно сказала Софія.

— У тому ж стані?

Запитав Артем.

— Майже.

І вони поїхали. Спочатку до парку. Там Юля каталася на гойдалках. Годувала качок. І бігала так багато, що навіть Софія почала втомлюватися.

— Як у неї стільки енергії?

Запитала вона.

— Ми теж не знаємо.

Відповіла Оля. Потім вони пішли їсти морозиво. Юля вибрала одразу два смаки.

— Це ж одне морозиво.

Сказала вона.

— Ні.

Засміялася Софія.

— Це два морозива в одному.

Після цього вони зайшли до книгарні. Для Юлі це було майже так само цікаво, як парк. Вона довго ходила між полицями. Поки не знайшла книжку про пригоди маленької мандрівниці.

— Хочу цю.

— Звичайно.

Сказала Оля.

— Ти навіть не сперечаєшся?

Здивувалася Софія.

— Це книжка.

— І?

— За книжки не сперечаються.

Увечері вони повернулися додому. Юля була втомлена. Щаслива. Із новою книжкою в руках.

— Ну як день?

Запитав Артем.

— Найкращий!

— Що робили?

І почалася історія. Про качок. Про морозиво. Про парк. Про книжку. Про все одразу. Оля й Софія тільки сміялися.

— Вона говорить без пауз.

Прошепотіла Софія.

— Як її мама.

Тихо відповів Артем.

— Я все чую.

Сказала я. Усі засміялися. Коли настав вечір, Юля вже майже засинала на дивані. Оля поправила їй волосся.

— Росте.

Тихо сказала вона.

— Дуже швидко.

Погодилася Софія.

— Наче вчора була зовсім маленькою.

Я подивилася на доньку. І зрозуміла, що вони мають рацію. Час летів надто швидко. Але одне залишалося незмінним. Юля завжди знала, що поруч є люди, які її люблять. Батьки. Бабуся й дідусь. І дві хрещені, які були готові подарувати їй цілий день пригод. 

Минуло кілька днів. Після школи Юля, як завжди, сиділа у бабусі та дідуся. Марта й Артем були на роботі. Тож після уроків дідусь забирав онуку зі школи. Іноді вони дорогою купували булочки. Іноді морозиво. А іноді бабуся робила вигляд, що не знає про морозиво. Цього дня надворі почався дощ. Тому гуляти не вийшло.

— Нудно.

Зітхнула Юля.

— Зараз щось придумаємо.

Сказав дідусь. І зник у сусідній кімнаті. Через кілька хвилин він повернувся з великим старим фотоальбомом.

— Ого.

Юля одразу підсунулася ближче.

— Що це?

— Машина часу.

Серйозно відповів дідусь.

— Правда?

— Майже.

Вони відкрили першу сторінку. Там були старі фотографії. Молоді бабуся й дідусь. Старий будинок. Літні відпустки. Родичі. Юля розглядала кожне фото.

— Це ти?

— Так.

— Ти був молодий.

— Дякую.

— Це комплімент.

Дідусь засміявся. Раптом Юля побачила знайоме обличчя.

— Мамо!

На фото була Марта. Зовсім юна. Приблизно її теперішнього віку. Із двома косичками.

— Це мама?!

— Так.

Сказала бабуся.

— Вона була маленькою?

— Усі колись були маленькими.

Юля виглядала шокованою.

— Навіть тато?

— Навіть тато.

Пошуки продовжилися. І невдовзі знайшлося фото Артема. Маленького. Серйозного. І дуже смішного.

— Він був такий кумедний.

Засміялася Юля.

— Не кажи йому.

Прошепотіла бабуся.

— Домовилися.

Коли ввечері Марта й Артем прийшли забирати доньку, вона вже чекала біля дверей.

— Тату!

— Що сталося?

— Я бачила твої фотографії.

Артем завмер.

— Які саме?

— Усі.

Дідусь одразу почав сміятися.

— Тату...

Сказав Артем.

— Вона сама знайшла.

Юля сяяла від щастя.

— Ти був дуже смішний.

— Зрадники.

Похитав головою Артем. Усю дорогу додому Юля розпитувала про дитинство батьків. Про школу. Про друзів. Про пригоди. І вперше зрозуміла одну важливу річ. Її мама і тато не завжди були дорослими. Колись вони теж були дітьми. Мріяли. Помилялися. І росли так само, як зараз росла вона. Того вечора перед сном Юля ще довго думала про старий фотоальбом. А потім усміхнулася. Бо тепер їй дуже захотілося створити власний.