Розділ 2. Новенька в класі

Минуло кілька тижнів. Юля вже звикла до школи. Вона знала, де її клас. Знала всіх однокласників. І щоранку збиралася до школи майже без нагадувань. Майже.

— Юлю, шкарпетки.

— Уже шукаю.

— Вони в тебе в руках.

— А.

Такі ранки в нашій родині були звичайною справою. Одного дня Юля повернулася додому незвично тихою. Я одразу це помітила. Потім помітив Артем.

— Що сталося?

Запитала я.

— Нічого.

Це було перше слово, після якого будь-яка мама розуміє: Сталося щось серйозне. Юля сіла за стіл. Не розповідала про школу. Не говорила про Діму. Навіть вечеряла мовчки.

— Доню.

Тихо сказав Артем.

— Щось трапилося?

Юля опустила очі. Потім дістала з рюкзака зошит. І поклала перед нами. У кутку сторінки стояла велика червона цифра. 2. Наче вирок. Юля ледве стримувала сльози.

— Це через мене?

Тихо запитала вона. Я здивувалася.

— Через тебе що?

— Я погана учениця?

У кімнаті стало дуже тихо. Артем одразу пересунув стілець ближче.

— Юлю.

— Що?

— Це просто двійка.

— Просто?

— Так.

— Але вона велика.

Я ледве стримала усмішку.

— Велика.

Погодився Артем.

— Але все одно просто двійка.

Юля дивилася на нас із недовірою.

— Ви не сердитеся?

— За що?

Запитала я.

— За неї.

Артем похитав головою.

— Доню, усі помиляються.

— Навіть ти?

— Особливо я.

Я засміялася.

— Це правда.

— І мама?

— І мама.

Юля задумалася.

— А дідусь?

— Дідусь найбільше.

Саме в цей момент задзвонив телефон. На екрані висвітилося: "Дідусь". Ми розсміялися. Увечері Юля довго виконувала завдання. Артем сидів поруч. Допомагав. Пояснював. Іноді плутався більше за неї.

— Тату.

— Що?

— А ти точно це знаєш?

— Майже.

— Мамо!

— Так, краще поклич маму.

Серйозно погодився Артем. До кінця вечора сумний настрій майже зник. Перед сном Юля раптом сказала:

— Я завтра постараюся краще.

— Це правильно.

Сказала я.

— Але не тому, що отримала двійку.

— А чому?

— Тому що хочеш навчитися.

Юля кілька секунд думала. Потім усміхнулася.

— Добре.

А через тиждень вона принесла додому гарну оцінку. І гордо поклала зошит перед Артемом.

— Бачиш?

— Бачу.

— Я ж казала.

— Що?

— Я хороша учениця.

Артем усміхнувся.

— Я це знав ще до школи.

Після історії з двійкою Юля вже почувалася у школі набагато впевненіше. У неї був найкращій друг Діма. Улюблене місце біля вікна. І навіть улюблений урок — малювання. Одного дня вчителька зайшла до класу не сама. Поруч із нею стояла дівчинка. Темне волосся. Великі карі очі. І дуже схвильований погляд.

— Діти, познайомтеся.

Сказала вчителька.

— Це Аліна.

Вона буде навчатися у нашому класі. Новенька лише тихо кивнула. Юля одразу впізнала цей погляд. Так само вона почувалася в перший день школи. Трохи страшно. Трохи самотньо. І зовсім не знаєш, з ким заговорити. На перерві всі швидко розбіглися. Аліна залишилася сама за партою. Юля дивилася на неї кілька секунд. Потім піднялася.

— Куди ти?

Запитав Діма.

— Зараз.

Вона підійшла до новенької.

— Привіт.

Аліна здивовано підняла голову.

— Привіт.

— Я Юля.

— А я Аліна.

На цьому розмова закінчилася. Принаймні на три секунди.

— Хочеш гуляти з нами на перерві?

Запитала Юля. Очі Аліни одразу засяяли.

— Можна?

— Звичайно.

Так просто іноді починається дружба. Після уроків Юля повернулася додому дуже задоволена.

— У мене новина.

Оголосила вона.

— Хороша?

Запитав Артем.

— Дуже.

— Тоді розповідай.

— У мене нова подруга.

Я усміхнулася.

— Як її звати?

— Аліна.

І далі ми почули історію про все. Про першу розмову. Про перерву. Про те, як вони разом малювали. Про те, що Аліна теж любить книжки.

— І ще вона дуже добра.

Додала Юля наприкінці. У суботу Аліна вперше прийшла до нас у гості. Юля хвилювалася більше, ніж перед першим днем у школі.

— Мамо, все нормально?

— Так.

— А печиво є?

— Є.

— А сік?

— Є.

— А котик чистий?

— Юлю, він кіт.

Сказав Артем.

— Він не може бути ідеально чистим.

Коли Аліна прийшла, хвилювання швидко зникло. Дівчатка одразу почали гратися. Будувати будиночки. Малювати. І навіть влаштували залізничну подорож для старого червоного потяга.

— Це головний потяг.

Пояснювала Юля.

— А це станція.

— А це хто?

Запитала Аліна. Показуючи на кота.

— Начальник вокзалу.

— Ааа.

Аліна сприйняла це абсолютно серйозно. Увечері, коли гості пішли додому, Юля ще довго усміхалася.

— Гарний день?

Запитала я.

— Найкращий.

— Чому?

Юля задумалася.

— Бо тепер у мене два друга.

— Діма і Аліна?

— Так.

Я поцілувала її в маківку. А потім вимкнула світло. Засинаючи, Юля ще не знала, що попереду на них із Аліною чекає багато пригод. І що ця дружба стане дуже важливою частиною її життя.