Розділ 1. Перший день у школі

Минуло кілька років. Будинок залишився тим самим. Дідусь став голоснішим. А бабуся навчилася користуватися відеодзвінками. Хоча іноді випадково показувала всім стелю. Але найбільше змінилася Юля. Тепер їй було сім років. І сьогодні був особливий день. Перший день у школі. Ще до сьомої ранку вона вже стояла біля дзеркала. У новій формі. Із великим рюкзаком за спиною.

— Я доросла.

Оголосила вона.

— Не поспішай.

Сказав Артем.

— Для мене ти ще маленька.

— Тату.

— Що?

— Я вже школярка.

Він подивився на мене.

— Вона щойно сказала слово "школярка".

— Я чула.

Засміялася я. На кухні вже чекали бабуся й дідусь. Бо пропустити такий день вони просто не могли.

— Красуня.

Сказала бабуся.

— Найгарніша першокласниця.

Підтвердив дідусь. Юля засяяла. Потім усі разом поїхали до школи. Біля входу було багато дітей. Багато квітів. Багато хвилювання. Юля міцно тримала мене за руку. Але я бачила. Вона нервувала.

— Страшно?

Тихо запитав Артем. Юля трохи подумала.

— Трошки.

Він присів поруч.

— Знаєш секрет?

— Який?

— Мені теж було страшно в перший день.

— Правда?

— Правда.

Юля усміхнулася. І саме в цей момент пролунав перший дзвоник. Починалася нова глава її життя. 

Після першого дзвоника дітей повели до класу. Батьки залишилися в коридорі. І, здається, хвилювалися більше за самих першокласників.

— Вона впорається.

Сказала я Артемові.

— Я знаю.

— Тоді чому так дивишся на двері?

— Бо ще вчора вона будувала залізницю на підлозі.

Я засміялася.

— І досі будує.

Тим часом Юля вперше зайшла до свого класу. Світлого. Великого. І дуже незнайомого. На стінах висіли малюнки. Стояли квіти. А біля дошки усміхалася вчителька.

— Доброго ранку, діти.

— Доброго ранку.

Пролунав нерівний хор голосів. Юля швидко оглянулася. У класі було багато дітей. Одні сміялися. Інші мовчали. Хтось уже знайшов друзів. А хтось сидів сам. Юля трохи розгубилася. Потім побачила вільну парту біля вікна. І сіла туди. За хвилину поруч зупинився хлопчик із рудим волоссям.

— Тут зайнято?

— Ні.

— Можна сяду?

— Можна.

Так у Юлі з'явився перший сусід по парті.

— Я Діма.

— А я Юля.

— Любиш школу?

Юля задумалася.

— Ще не знаю.

Діма кивнув.

— Я теж.

І вони обидва розсміялися. Уроки минули швидше, ніж вона очікувала. Вони малювали. Знайомилися. Розповідали про себе. Коли вчителька попросила назвати улюблене захоплення, Юля впевнено сказала:

— Потяги.

Клас здивовано загудів.

— Потяги?

Перепитала дівчинка з першого ряду.

— Так.

— Це цікаво.

Юля гордо кивнула. Наприкінці занять діти почали виходити з класу. І раптом вона побачила у вікні знайоме обличчя. Артем. Він стояв біля шкільного паркану. І терпляче чекав. Як тільки Юля вибігла на вулицю, він розкрив руки.

— Ну як?

— Класно!

— Справді?

— У мене є сусід по парті.

— Уже?

— Його звати Діма.

Артем подивився на мене.

— Один день.

— Що?

Запитала я.

— Один день у школі.

— І?

— А в неї вже новий друг.

Юля гордо крокувала між нами. І весь шлях додому без зупинки розповідала про свій перший навчальний день. А ввечері, засинаючи, тихо сказала:

— Мамо?

— Так, сонечко?

— Я думаю, школа мені подобається.

Я усміхнулася. І поправила ковдру. Бо це був лише початок. Попереду на Юлю чекало ще дуже багато відкриттів.