Розділ 32. Садочок для Юлі, випробування для Артема

Після моря життя поступово повернулося у звичний ритм. Але одного вечора за вечерею я підняла тему, якої ми з Артемом трохи боялися.

— Нам потрібно подумати про садочок.

Артем одразу відклав виделку.

— Ні.

— Артеме.

— Вона ще маленька.

— Колись ти казав, що вона маленька для ходьби.

— І я мав рацію.

— Вона пішла в одинадцять місяців.

— Це не аргумент.

Я засміялася. Юля в цей момент годувала котика печивом. Точніше намагалася.

— Бачиш?

Сказав Артем.

— Вона ще дитина.

— Саме тому діти й ходять у садочок.

Він важко зітхнув. Так почалася підготовка. Коли настав перший день, хвилювалися всі. Я. Артем. Дідусь. Бабуся. Оля. Софія. Здається, лише Юля була абсолютно спокійною. Зранку вона весело снідала. Обіймала котика. І навіть не підозрювала, яка велика подія на неї чекає.

— Готова?

Запитала я.

— Да.

— А я ні.

Пробурмотів Артем. Садочок був світлий і затишний. У дворі вже гралися інші діти. Юля уважно їх розглядала. Вихователька усміхнулася.

— Привіт, Юлю.

Юля сховалася за татову ногу.

— Все нормально.

Тихо сказав Артем. Хоча сам виглядав так, ніби зараз розплачеться. Я ледь стримала сміх. Через кілька хвилин одна дівчинка підійшла до Юлі. І простягнула їй кубик. Юля взяла його. Подивилася на дівчинку. І усміхнулася. Найдивніше сталося далі. Коли настав момент прощання... Плакали не діти. Плакали батьки. Майже. Юля спокійно пішла гратися. Навіть не озирнулася. Артем стояв біля воріт. І дивився їй услід.

— Вона навіть не попрощалася.

— Бо їй цікаво.

— А я?

— Тобі майже тридцять років.

Він зітхнув. Увесь день ми чекали. Особливо Артем. Він написав мені сім повідомлень до обіду. "Як вона?" "Не плаче?" "Точно все добре?" "Може заберемо її раніше?" На четверте повідомлення я перестала відповідати. Коли настав вечір і ми приїхали забирати Юлю, вона сиділа за маленьким столиком. І малювала.

— Юлю!

Покликав Артем. Вона підняла голову. Усміхнулася. І побігла до нас.

— Тато!

— Сонечко!

Він підхопив її на руки. Так, ніби не бачив цілий рік.

— Ну як?

Запитала я.

— Добре!

— Сподобалося?

— Да!

Артем театрально схопився за серце.

— Вона навіть не сумувала.

Юля поцілувала його в щоку. І він одразу розтанув. Увечері ми сиділи вдома всі разом. Юля показувала свій перший малюнок із садочка. На якому було неможливо зрозуміти абсолютно нічого.

— Це що?

Запитав Артем.

— Киця.

Гордо сказала Юля. Ми переглянулися. Малюнок зовсім не був схожий на кота. Але дружно кивнули.

— Дуже гарна киця.

Юля сяяла від щастя. Минуло кілька тижнів. Юля вже звикла до садочка. Що не можна було сказати про Артема. Щоранку він проводжав її так, ніби відправляв у навколосвітню подорож.

— Все буде добре.

Казала я.

— Я знаю.

— Тоді чому так хвилюєшся?

— Бо вона моя донька.

Сперечатися з такою логікою було складно. Одного дня вихователька оголосила:

— Наступної п'ятниці буде сімейний день.

— Що це означає?

Запитав Артем.

— Батьки можуть прийти й провести кілька годин разом із дітьми.

Юля зраділа.

— Тато!

— Так?

— Підеш?

Артем одразу усміхнувся.

— Звичайно підемо.

— Ми?

Запитала я.

— Ну...

Він трохи задумався.

— Добре. Я піду.

Я засміялася.

— Тобто?

— Це наша з Юлею пригода.

У день свята Артем хвилювався більше за дітей. Він десять хвилин обирав сорочку. Потім ще п'ять хвилин зачіску.

— Ти на співбесіду йдеш?

Запитала я.

— Ні.

— Тоді чому такий серйозний?

— Треба справити гарне враження.

— На кого?

— На дітей.

Я ледь не вдавилася чаєм. Коли вони прийшли до садочка, Юля гордо водила тата за руку.

— Це мій тато.

Казала вона кожному. Абсолютно кожному. Артем розцвів.

— Бачила?

Розповідав він мені потім.

— Вона представила мене десять разів.

— І?

— Я став знаменитістю.

Програма свята була простою. Малювання. Ігри. Конструктори. Але Артем поставився до цього дуже серйозно. Особливо до конкурсу будівництва вежі з кубиків.

— Артеме.

Сказала вихователька.

— Це не змагання.

— Звичайно ні.

Відповів він. І продовжив будувати найвищу вежу в групі. Через хвилину вона впала. Прямо на нього. Діти сміялися так голосно, що навіть Юля не могла зупинитися.

— Я спеціально.

Сказав Артем.

— Звісно.

Відповіла вихователька. Увечері ми всі сиділи вдома. Юля була щаслива. Вона весь час розповідала про день. Правда, половину слів розуміла тільки вона сама. А потім раптом сказала:

— У мене найкращий тато.

У кімнаті стало тихо. Артем завмер.

— Що ти сказала?

Тихо запитав він.

— Найкращий тато.

Повторила Юля. І міцно його обійняла. Я побачила, як у нього блиснули очі.

— Ну все.

Прошепотів він.

— Тепер я точно можу не працювати.

— Чому?

Засміялася я.

— Бо сьогодні отримав найважливішу нагороду в житті.

Юля нічого не зрозуміла. Але все одно засміялася разом із нами. І того вечора Артем ще довго носив її на руках. Наче вона досі була тією маленькою дівчинкою, яку він уперше побачив у пологовому будинку.