Розділ 31. Маленька дружба

Відпочинок біля моря тривав. І кожного дня Юля знаходила собі нові пригоди. Якщо чесно, іноді я дивувалася, звідки в такій маленькій дівчинці стільки енергії.

— Вона точно наша?

Запитав Артем одного ранку.

— А що?

— Я втомився просто дивитися на неї.

— Старієш.

— Марто!

Юля в цей час уже бігла пляжем. Звичайно ж, під нашим наглядом. Раптом вона зупинилася. І почала дивитися кудись уперед. За кілька метрів від неї сиділа інша маленька дівчинка. Приблизно такого ж віку. Світле волосся. Жовта панамка. І маленьке відерце для піску. Юля уважно її розглядала. Дівчинка — Юлю.

— Зараз буде знайомство.

Усміхнувся Артем.

— Думаєш?

— Сто відсотків.

Юля повільно підійшла ближче. І сіла поруч. Хвилину вони мовчали. Дві хвилини. А потім Юля простягнула їй свою лопатку. Маленька дівчинка усміхнулася. І взяла її.

— Ну все.

Сказав Артем.

— Подружилися.

За кілька хвилин вони вже разом копали пісок. Наче знали одна одну все життя. Невдовзі до нас підійшла мама дівчинки. Дуже привітна жінка.

— Ваша донечка?

Усміхнулася вона.

— Так.

— А це моя Настя.

Так ми познайомилися. У наступні дні Настя і Юля бачилися постійно. Щоранку. На пляжі. Біля води. Навіть під час прогулянок набережною. І якщо одна не бачила іншу хоча б десять хвилин, починалися пошуки.

— На-ся?

Питала Юля.

— Зараз знайдемо Настю.

Сміялася я. Одного вечора ми всі разом гуляли вздовж моря. Настя тримала маму за руку. Юля — мене. Артем ішов поруч. І раптом сказав:

— Дивно.

— Що саме?

— Здається, ще недавно ми самі були молодими.

— Ми й зараз молоді.

— Не перебивай красиву драму.

Я засміялася. Попереду бігли дві маленькі дівчинки. Щасливі. Безтурботні. І дивлячись на них, було важко не усміхатися. Останній ранок на морі настав занадто швидко. Мені здавалося, що ми тільки приїхали. Але валізи вже стояли біля дверей. Речі були складені. І навіть Юлин плюшевий котик чекав на дорогу.

— Не хочу додому.

Сказав Артем.

— Учора хотів.

— Учора я ще не усвідомлював масштабу трагедії.

— Якої саме?

— Що завтра мені на роботу.

Я розсміялася. Юля тим часом займалася набагато важливішими справами. Шукала Настю. Щойно ми вийшли на пляж, вона почала озиратися навколо.

— На-ся?

— Думаю, зараз прийде.

Усміхнулася я. І справді. За кілька хвилин на горизонті з'явилася знайома жовта панамка. Юля радісно підстрибнула.

— На-ся!

Настя теж її побачила. І побігла назустріч. За секунду вони вже стояли поруч. Наче не бачилися цілу вічність.

— Це дуже мило.

Тихо сказала мама Насті.

— Так.

Погодилася я.

— Особливо якщо врахувати, що знайомі вони лише кілька днів.

Того дня дівчатка майже не розлучалися. Разом будували замки. Разом бігали берегом. Разом годували нахабних чайок. Хоча чайки, здається, годувалися самі. Після обіду настав момент прощання. Той самий момент, якого ніхто не хотів. Ми стояли біля набережної. Валізи вже були поруч. Настя обіймала своє відерце. Юля — котика.

— Нам час.

Тихо сказав Артем. Я побачила, як мама Насті теж трохи засмутилася.

— Можливо, ще колись зустрінемося.

Сказала вона.

— Було б чудово.

Відповіла я. Юля подивилася на Настю. Потім простягнула їй маленьку мушлю. Ту саму, яку знайшла напередодні. І дуже берегла.

— На.

Настя взяла мушлю. І міцно її обійняла. Навіть ми, дорослі, розчулилися.

— Це подарунок.

Пошепки сказала я Артемові.

— Я зрозумів.

Потім дівчатка обійнялися. По-дитячому незграбно. Але дуже щиро.

— Па-па.

Сказала Юля.

— Па-па.

Відповіла Настя. Коли ми вже йшли до машини, Юля ще кілька разів озирнулася. І махала рукою. Поки Настя не зникла з поля зору. Дорогою додому вона незвично мовчала. Втомлена. І трохи сумна. А потім заснула. Обійнявши свого котика. Я дивилася на неї.

— Про що думаєш?

Запитав Артем.

— Про те, як швидко вона росте.

— Я теж.

— Учора це було немовля.

— А сьогодні в неї вже є подружка.

Ми усміхнулися. За вікном миготіли дерева. Дорога вела додому. До звичного життя. Але разом із нами їхали нові спогади. Про море. Про перші пригоди. І про маленьку дружбу, яка народилася на теплому літньому березі.