Розділ 30. Перше море Юлі

Після історії з температурою минув майже тиждень. Юля знову стала веселою. Бігала по квартирі своїми маленькими ніжками. Обіймала котика. І активно перевіряла терпіння всіх дорослих. Того суботнього ранку я вирішила трохи прибрати вдома. Артем поїхав за покупками. Юля допомагала. Тобто витягувала назад усе те, що я вже прибрала.

— Ми так далеко не зайдемо.

Зітхнула я.

— Мама!

Радісно відповіла Юля. Наче підтримувала розмову. У двері подзвонили. Я відкрила. І побачила Олю та Софію. Обидві стояли з дуже загадковими обличчями.

— Що сталося?

Запитала я.

— Нічого.

Сказала Оля.

— Точно нічого.

Підтвердила Софія. Я одразу зрозуміла. Вони щось задумали.

— Я вас знаю.

— Ми просто прийшли до хрещениці.

Обурилася Оля.

— Так.

Кивнула Софія.

— Абсолютно випадково.

Через п'ять хвилин вони вже сиділи на підлозі разом із Юлею. І щось активно їй пояснювали.

— Це що таке?

Запитала я.

— Таємний клуб хрещених.

Гордо сказала Оля.

— Що?

— Ми навчаємо Юлю важливих речей.

— Яких саме?

Софія усміхнулася.

— Як правильно просити морозиво.

— Софіє!

— Жартую.

— А я ні.

Додала Оля. Юля засміялася. Наче їй дуже подобалася ця ідея. Через годину повернувся Артем. Він зайшов у квартиру. І побачив дивну картину. Оля сиділа на підлозі з паперовою короною на голові. Софія тримала плюшевого котика. А Юля стояла між ними й плескала в долоньки.

— Я навіть не хочу знати.

Сказав він.

— Правильно.

Відповіла Оля.

— Бо це секретний клуб.

Артем подивився на мене.

— Допоможи.

— Я теж нічого не розумію.

Усі засміялися. Після обіду ми вирішили піти в парк. Погода була чудовою. Сонце світило. Легкий вітерець колихав дерева. Юля йшла між мною та Артемом. Тримаючи нас за руки. Маленькі ніжки робили невпевнені кроки. Але в її очах було стільки радості.

— Подивіться на неї.

Тихо сказав Артем.

— Вона така щаслива.

— Бо поруч усі, кого вона любить.

Відповіла я. Попереду бігли Оля та Софія. Сперечаючись про щось своє. Позаду йшов дідусь. Який спеціально приїхав на прогулянку з онукою. Увечері, коли ми вкладали Юлю спати, вона раптом обійняла мене. Потім Артема. І тихенько сказала:

— Мама.

Пауза.

— Тато.

Ми завмерли. А потім переглянулися. І усміхнулися. Бо жодні подарунки у світі не могли зрівнятися з цими двома словами.  Літо було в самому розпалі. Одного вечора Артем повернувся додому дуже задоволений. Навіть підозріло задоволений.

— Що сталося?

Запитала я.

— Нічого.

— Артеме.

— Абсолютно нічого.

Я звузила очі.

— Ти щось задумав.

— Можливо.

За його спиною почувся тупіт маленьких ніжок. До нас прибігла Юля. І одразу вчепилася в татову ногу.

— Тато!

Артем підняв її на руки.

— А ти готова до пригод?

— Да!

— Вона навіть не знає, про що ти.

Засміялася я.

— Це неважливо.

Потім він поклав на стіл три конверти.

— Що це?

— Наші квитки.

— Куди?

— На море.

Я завмерла.

— Серйозно?

— Серйозно.

— Артеме!

Я обійняла його. А Юля, не розуміючи причини радості, теж почала сміятися. Через кілька днів ми вже вирушили в дорогу. Для Юлі це була найбільша подорож у житті. Вона із захопленням дивилася у вікно. Показувала пальчиком на дерева. На машини. На корів. Особливо на корів.

— Мені здається, вони її вразили.

Сказала я.

— Мене теж.

Відповів Артем.

— Чесно кажучи, я давно не бачив корови.

Я розсміялася. Коли ми нарешті приїхали, уже вечоріло. Море шуміло десь попереду. 

— Ходімо.

Сказав Артем.

— Зараз.

Ми взяли Юлю за руки. І пішли до пляжу. Спочатку вона нічого не зрозуміла. Потім побачила воду. І завмерла. Перед нею простягалося величезне море. Безкрає. Синє. Живе. Юля широко відкрила очі.

— Оооо...

Ми з Артемом переглянулися. І розсміялися.

— Схоже, їй подобається.

— Дуже.

Юля одразу захотіла підійти ближче. Хвиля торкнулася її ніжок. Вона відскочила. Потім засміялася. І побігла назад до води. Так повторилося разів десять. Увечері ми сиділи на березі. Сонце повільно ховалося за горизонтом. Юля дрімала в мене на руках. Втомлена від нових вражень. Артем сидів поруч. І дивився на море.

— Знаєш.

Тихо сказав він.

— Що?

— Колись я думав, що щастя — це щось дуже велике.

— А тепер?

Він подивився на мене. Потім на Юлю. І усміхнувся.

— А тепер думаю, що воно сидить поруч зі мною.

Я поклала голову йому на плече. А море продовжувало шуміти. І цей вечір став одним із тих спогадів, які залишаються назавжди.  Наступного ранку Юля прокинулася раніше за всіх. Що було дивно. Зазвичай саме ми будили її. А сьогодні маленька панянка стояла біля ліжка і дуже серйозно дивилася на сплячого Артема. Потім простягнула ручку. І смикнула його за ніс.

— Тато!

Артем різко розплющив очі.

— А?!

Юля розсміялася. Так голосно, що прокинулася навіть я.

— Здається, у нас новий будильник.

Сказала я.

— Я хочу повернути старий.

Пробурмотів Артем. Через годину ми вже були на пляжі. Море було спокійним. Сонце ще не пекло. А людей було небагато. Юля відразу побігла до піску. І почала копатися в ньому з такою серйозністю, ніби виконувала важливу місію.

— Що вона робить?

Запитала я.

— Будує.

Сказав Артем.

— Що?

— Не знаю.

Але будує. За кілька хвилин він уже сидів поруч із нею. І теж копав пісок.

— Артеме.

— Що?

— Тобі двадцять сім років.

— І?

— Ти будуєш пісочний замок.

— Ні.