Розділ 29. Коли стає страшно за найрідніше

Час летів так швидко, що іноді мені ставало страшно. Здавалося, ще вчора ми привезли Юлю з пологового будинку. А сьогодні... Сьогодні їй виповнювався рік. Цілий рік. Маленька дата для когось. І величезна для нас. Я прокинулася рано. На кухні вже горіло світло. Артем сидів за столом із чашкою кави. І дивився старі фотографії на телефоні.

— Не спиться?

Усміхнулася я. Він показав екран. На фото була новонароджена Юля. Зовсім крихітна.

— Пам'ятаєш цей день?

Тихо запитав він.

— Завжди пам'ятатиму.

— А я досі не можу повірити, що минув рік.

Я сіла поруч. У цей момент із дитячої почувся знайомий голос.

— Мааа!

Ми переглянулися.

— Іменинниця прокинулася.

Юля сиділа у своєму ліжечку. І міцно обіймала свого плюшевого котика. Того самого, якого подарував Артем.

— З днем народження, сонечко.

Сказала я. І поцілувала її в щічку. Юля одразу засміялася. Свято ми вирішили зробити невелике. Тільки для найближчих. Але коли всі зібралися... Виявилося, що "найближчих" у нас дуже багато. Приїхали мої батьки. Бабуся й дідусь. Мій брат. Оля. Софія. Мама Артема. І, звичайно ж... Його батько. Тепер він уже не був рідкісним гостем. За останні місяці він став частиною життя Юлі. І це було видно. Щойно він зайшов у квартиру, Юля радісно простягнула до нього ручки.

— Діду!

Усі засміялися.

— Ну все.

Сказав Артем.

— Мене офіційно перемогли.

— Без шансів.

Підтвердила Оля. Свято було теплим. Домашнім. Справжнім. Юля отримала стільки подарунків, що ними можна було заповнити окрему кімнату.

— Ви її балуєте.

Сказала я.

— Так.

Одночасно відповіли всі. І навіть не збиралися це приховувати. Після торта настав час фотографій. І тут почався хаос. Бо змусити річну дитину сидіти спокійно виявилося неможливо. Юля тікала. Повзла. Ходила. Сміялася. І руйнувала всі плани фотографів. Особливо Олі.

— Зупинися!

Благала вона. Юля не зупинилася.

— Вона вся в тебе.

Сказала Софія мені.

— Чому?

— Така ж вперта.

Увечері гості почали розходитися. Квартира поступово стихала. Юля вже сонно терла оченята. Артем узяв її на руки. І підійшов до вікна. За вікном горіли вечірні ліхтарі. Місто жило своїм життям.

— З днем народження, доню.

Тихо сказав він.

— Будь щасливою.

Я стояла поруч. І дивилася на них. На двох найрідніших людей у світі. Раптом Юля торкнулася щоки Артема. І дуже серйозно сказала:

— Та...

Ми завмерли.

— Та...

Повторила вона. І потім:

— Та-то.

У кімнаті стало тихо. Дуже тихо. Артем моргнув. Один раз. Другий.

— Марто...

— Я чула.

— Вона сказала...

— Так.

На його обличчі з'явилася така щаслива усмішка, що я не змогла стримати сміх.

— Нарешті.

Видихнув він.

— Нарешті!

Юля засміялася. Наче не розуміла, чому всі такі щасливі. Але для Артема це був найкращий подарунок у світі.  Після першого дня народження квартира ще кілька днів нагадувала склад іграшок. Вони були всюди. На дивані. Під столом. Біля телевізора. І навіть на кухні.

— Я знайшов ведмедика в холодильнику.

Одного ранку повідомив Артем.

— Що він там робив?

— Думаю, ховався.

Юля сиділа на підлозі й абсолютно не виглядала винною. Тепер вона вже впевнено ходила. Щоправда, іноді ще падала на м'яке місце. Але це її зовсім не зупиняло. Навпаки. Чим більше вона вміла, тим більше пригод шукала. Одного сонячного вихідного ми вирішили поїхати за місто. У невеликий парк біля озера. Разом із дідусем. І моїми батьками. Юля була в захваті ще дорогою. Вона сиділа в дитячому кріслі. І безупинно щось розповідала своєю мовою.

— Про що вона говорить?

Запитав Артем.

— Напевно, дає нам інструкції.

— Тоді я нічого не зрозумів.

— Як і завжди.

Артем театрально образився. Коли ми приїхали до озера, Юля одразу захотіла йти сама. Не на руках. Не у візочку. Саме сама. І почалася велика пригода. Вона знайомилася з качками. Показувала пальчиком на метеликів. Збирала листочки. І кожні кілька хвилин приносила нам якийсь "скарб". То камінець. То гілочку. То листочок.

— Дивись.

Усміхнувся Артем.

— Вона як ти.

— Чому?

— Теж знаходить красу в дрібницях.

Я лише усміхнулася. Пізніше ми сиділи на пледі біля води. Юля дрімала між нами. Після всіх пригод вона втомилася. Дідусь дивився на онуку з такою ніжністю, що мені стало тепло на душі. Кілька років тому я навіть уявити не могла таку картину. Артем теж це помітив. І раптом тихо сказав:

— Тату.

Чоловік підняв голову.

— Так?

Артем трохи помовчав.

— Дякую, що ти поруч із нею.

Настала тиша. Я бачила, як здивувався його батько. І як заблищали його очі.

— Я багато чого пропустив.

Тихо відповів він.

— Але зараз хочу бути поруч.

Артем кивнув. І вперше між ними не залишилося нічого недомовленого. Того вечора ми поверталися додому втомлені. Але щасливі. Юля спала в машині. Обіймаючи свого плюшевого котика. Я дивилася на неї. А потім на Артема. І думала про те, як дивно складається життя. Колись усе почалося з випадкової зустрічі в потязі. А тепер у нас була власна маленька сім'я. І попереду нас чекало ще дуже багато історій.  Минуло кілька тижнів після поїздки до озера. Літо було теплим. Юля росла буквально на очах. Щодня з'являлося щось нове. Нове слово. Нова звичка. Нова витівка. Іноді мені здавалося, що вона дорослішає занадто швидко. Того ранку я прокинулася від незвичної тиші. Дуже незвичної. Зазвичай Юля вже встигала щось розповідати своєю мовою. Або шукати пригоди. Але сьогодні було тихо. Я швидко підійшла до ліжечка. Юля лежала спокійно. І виглядала сонною. Дуже сонною.

— Сонечко?

Тихо покликала я. Вона відкрила очі. І простягнула ручки. Але навіть не усміхнулася. У мене одразу з'явилося погане передчуття. Я торкнулася її лобика. І завмерла. Він був гарячий.