Розділ 28. Перший крок до всього

Минуло кілька тижнів. Юля росла. І разом із нею росли наші турботи. Звичайно, ми були щасливі. Дуже щасливі. Але іноді щастя теж буває виснажливим. Особливо коли ти кілька ночей поспіль майже не спиш. Юля знову почала прокидатися серед ночі. То через зубчики. То просто тому, що їй хотілося побачити маму й тата о четвертій ранку. Того дня я була втомлена. Дуже. Артем теж. Іноді ми проходили повз одне одного мовчки. Не тому що сердилися. Просто не залишалося сил навіть на розмови. Увечері Юля нарешті заснула. Я сіла на диван. І просто заплющила очі. На хвилинку. У цей момент до кімнати зайшов Артем.

— Ти бачила мій зарядний пристрій?

— Ні.

— Точно?

— Артеме.

— Що?

— Я не знаю.

Він теж виглядав виснаженим.

— Я шукаю його вже пів години.

— Добре.

— Добре?

— Так.

— Просто добре?

І раптом сталося те, чого давно не було. Ми почали дратуватися. Через дурницю. Абсолютну дурницю.

— Якщо чесно, ти останнім часом мене взагалі не слухаєш.

Сказав Артем. Я здивовано підняла голову.

— Серйозно?

— Так.

— А ти мене слухаєш?

— Я не про це.

— А я про це.

Кілька секунд ми дивилися один на одного. І обидва розуміли. Проблема зовсім не в зарядці. Проблема в тому, що ми втомилися. Дуже. Але в той момент ніхто не хотів поступатися.

— Добре.

Сказала я.

— Добре.

Відповів Артем. І пішов на кухню. Вперше за дуже довгий час ми посварилися. Не серйозно. Але неприємно. Наступну годину в квартирі було тихо. Надто тихо. Я сиділа у спальні. Він — на кухні. І раптом із дитячої кімнати почувся плач. Юля прокинулася. Я підвелася. І в ту саму секунду з кухні вийшов Артем. Ми зустрілися біля дверей дитячої. І завмерли. Потім одночасно сказали:

— Я сам.

— Я сама.

Кілька секунд мовчання. А потім ми обоє розсміялися. Просто не змогли стриматися. Бо це виглядало безглуздо. І ми це розуміли.

— Ми ідіоти.

Сказав Артем.

— Трохи.

— Точно трохи?

— Добре. Сильно.

Він підійшов ближче.

— Пробач.

— І ти мене.

— Мир?

— Мир.

У цей момент Юля голосно фиркнула зі свого ліжечка. Наче перевіряла, чи вони вже закінчили.

— Бачиш?

Усміхнувся Артем.

— Навіть вона втомилася від нашої сварки.

Я засміялася. І взяла його за руку. Тієї ночі ми довго сиділи поруч із ліжечком Юлі. І говорили. Про втому. Про страхи. Про те, як сильно змінилося наше життя. І зрозуміли одну просту річ. Ми не ідеальні. І ніколи не будемо. Але поки ми говоримо одне з одним — усе буде добре. Навіть після найважчого дня. Навіть після маленьких сварок. Бо ми — сім'я.  Час летів неймовірно швидко. Здавалося, ще вчора Юля тільки вчилася повзати. А сьогодні вже впевнено вставала біля дивана. І дивилася на весь світ так, ніби збиралася його підкорити.

— Мені це не подобається.

Сказав Артем одного вечора.

— Що саме?

— Цей погляд.

— Який?

— Вона щось задумала.

Юля стояла біля журнального столика. І справді виглядала дуже підозріло. За останній місяць вона навчилася вставати майже всюди. Біля дивана. Біля крісла. Біля дідуся. Особливо біля дідуся. Бо він завжди підхоплював її на руки. Того дня в нас були гості. Оля. Софія. І батько Артема. Який уже став звичним гостем у нашому домі. Юля сиділа на килимі. А всі дорослі пили чай.

— Вона скоро піде.

Сказала Софія.

— Не кажи так.

Відразу відповів Артем.

— Чому?

— Я ще морально не готовий.

— Тобі доведеться.

Усі засміялися. І саме в цей момент Юля піднялася. Без сторонньої допомоги. У кімнаті стало тихо. Вона стояла. Тримаючи рівновагу. Маленька. Серйозна. І дуже зосереджена.

— Марто...

Тихо сказав Артем.

— Я бачу.

Юля відпустила край дивана. На секунду похитнулася.

— Юлю.

Обережно покликала я. Вона подивилася на мене. Усміхнулася. І зробила крок. Один. Потім другий. Потім третій. І впала прямо мені в обійми. У кімнаті вибухнули вигуки.

— ВОНА ПІШЛА!

Закричала Оля.

— Тихіше!

Засміялася Софія.

— Я НЕ МОЖУ ТИХІШЕ!

Я міцно обіймала Юлю. А в очах уже стояли сльози.

— Ти бачила?

Пошепки сказав Артем.

— Так.

— Вона пішла.

— Так.

Він провів рукою по очах. І зробив вигляд, що це просто втома. Але всі чудово зрозуміли. Навіть дідусь усміхався так широко, як ніколи раніше.

— Ну все.

Сказав він.

— Тепер нам кінець.

— Чому?

Запитала Оля.

— Бо тепер вона бігатиме.

— Це проблема майбутнього.

Сказала Софія.

— Дуже близького майбутнього.

Юля ж тим часом сиділа у мене на руках. І виглядала надзвичайно задоволеною собою. Наче прекрасно знала, що щойно здійснила щось велике. Увечері, коли всі гості розійшлися, ми з Артемом сиділи поруч із її ліжечком.

— Пам'ятаєш день, коли вона народилася?

Запитав він.

— Пам'ятаю.

— А мені здається, що це було вчора.

Я усміхнулася.

— А мені здається, що ми знаємо її все життя.

Юля солодко спала. А ми дивилися на неї. І розуміли: сьогодні закінчився ще один маленький етап. І починався новий. Попереду був її перший день народження.  Наступного ранку Артем прокинувся раніше за всіх. Я ще спала. Юля теж мирно сопіла у своєму ліжечку. Артем тихенько поцілував мене в чоло. Потім донечку в носик. І почав збиратися на роботу.

— Гарного дня, мої дівчатка.

Прошепотів він. Коли ми прокинулися, його вже не було. На столі лежала записка. "Люблю вас " Я усміхнулася.

— Дивись, Юлю.

Юля уважно подивилася на папірець. І спробувала його з'їсти.

— Ні.

Засміялася я.

— Це не сніданок.

Після обіду ми вирішили піти гуляти. З нами були мама, тато і мій молодший брат. Юля сиділа у візочку. І почувалася справжньою королевою. Бо навколо неї крутилися одразу четверо дорослих.