Розділ 27. Перше слово

Юлі було вже сім місяців. Вона навчилася повзати. Спочатку це здалося дуже милим. Юля гордо пересувалася килимом. Сміялася. Плескала в долоньки. А ми з Артемом знімали все на телефон.

— Подивись на неї.

Усміхнулася я.

— Майбутня чемпіонка.

— Згоден.

— Вона така маленька.

— І така швидка.

Тоді ми ще не знали, наскільки швидка. Наступного дня я на хвилину відвернулася на кухні. Буквально на хвилину. Потім повернулася до вітальні. І завмерла.

— Артеме!

— Що сталося?!

— Де Юля?!

Артем мало не впустив чашку.

— ЩО?!

Ми обоє почали дивитися по кімнаті. Килим. Диван. Крісло. Ніде. І раптом з коридору почувся дуже задоволений дитячий сміх. Ми вибігли туди. Юля сиділа біля шафи. І тріумфально тримала в руках один Артемів кросівок.

— Як?!

Вигукнув Артем.

— Ти була тут секунду тому!

Юля усміхнулася. Наче це була її особиста перемога.

— У нас проблеми.

Сказала я.

— Великі проблеми.

Погодився Артем. З цього дня життя змінилося. Тепер потрібно було стежити за нею постійно. Бо Юля раптом вирішила дослідити весь світ. І бажано якомога швидше. Через кілька днів приїхали Оля та Софія. Юля вже впевнено повзала по всій квартирі.

— Дивись яка розумничка!

Захоплено сказала Оля.

— Так.

Сказав Артем.

— Але вона небезпечна.

— Для кого?

— Для всіх.

Саме в цей момент Юля доповзла до сумки Олі. І почала витягувати з неї речі.

— Ні-ні-ні.

Засміялася Оля.

— Це секретна інформація.

Юля не погодилася. І за хвилину на підлозі лежав гаманець. Блокнот. Серветки. Помада.

— Вона мене пограбувала.

Оголосила Оля.

— І не шкодує про це.

Додала Софія. Усі розсміялися. А Юля продовжила свою експедицію. Пізніше того вечора до нас завітав дідусь. Він уже приходив значно впевненіше. Без незручності. Без довгих пауз.

— Де моя онучка?

Запитав він з порога. Артем усміхнувся.

— Вже твоя?

— Звичайно.

Юля одразу поповзла до нього. І це змусило всіх завмерти. Бо раніше вона так робила тільки з нами. Чоловік обережно підняв її на руки. І в його очах з'явилося щось дуже тепле.

— Привіт, сонечко.

Юля торкнулася його щоки маленькою долонькою. І засміялася. Я побачила, як Артем мовчки спостерігає за цим. А потім ледь помітно усміхається. Того вечора, коли всі вже розійшлися, ми вкладали Юлю спати. Вона швидко заснула після насиченого дня. Артем сидів поруч із ліжечком.

— Знаєш.

Сказав він.

— Що?

— Сьогодні я вперше побачив, як вона сама поповзла до нього.

Я зрозуміла, про кого він говорить.

— І?

Він задумався.

— І мені стало добре.

Я взяла його за руку.

— Це тому, що ти добрий син.

— Ні.

Усміхнувся він.

— Це тому, що вона добра онука.

Ми обоє подивилися на Юлю. І зрозуміли, що ця маленька дівчинка потроху змінює всіх навколо себе.  Після того як Юля навчилася повзати, життя остаточно перестало бути спокійним. Тепер вона була всюди. Абсолютно всюди. Іноді мені здавалося, що в неї є суперздібність з'являтися саме там, де її не повинно бути.

— Марто!

Почувся голос Артема з коридору.

— Що сталося?

— Вона знову вкрала мій кросівок.

— Я ж казала прибирати взуття.

— Це мій дім!

— Уже ні.

Юля сиділа посеред коридору. І гордо обіймала той самий кросівок. Наче це був найбільший скарб у світі. Минув ще місяць. Юля ставала дедалі уважнішою. Вона слухала кожне слово. Повторювала звуки. Іноді так серйозно дивилася на нас, ніби намагалася зрозуміти людську мову.

— Скоро заговорить.

Сказала Софія одного дня.

— Думаєш?

Запитала я.

— Сто відсотків.

— Перше слово буде "хрещена".

Гордо заявила Оля.

— Не буде.

Одразу відповів Артем.

— Буде.

— Ні.

— Так.

— Ні.

— Так.

— Олю.

Втрутилася Софія.

— Що?

— Ти лякаєш дитину.

Усі засміялися. Того вечора ми залишилися вдома самі. Юля сиділа на килимі. Артем будував перед нею вежу з кубиків. Юля старанно її руйнувала.

— Будівельник і руйнівник.

Усміхнулася я.

— Це називається творчий процес.

Сказав Артем. Раптом Юля підняла голову. Подивилася на мене. І простягнула ручки.

— Ма...

Я завмерла. Артем теж.

— Ма...

Повторила вона. І раптом усміхнулася.

— Мама.

У кімнаті стало тихо. Дуже тихо. Я навіть не одразу повірила.

— Артеме...

Прошепотіла я.

— Я чув.

— Вона сказала...

— Я знаю.

Юля радісно заплескала в долоньки. Наче сама пишалася собою.

— Мама.

Повторила вона ще раз. І я відчула, як на очі навертаються сльози.

— Ну все.

Зітхнув Артем.

— Що?

— Я програв.

— Артеме.

— Перше слово — мама.

— Не засмучуйся.

— Я не засмучуюся.

Він усміхнувся.

— Просто тепер у мене нова ціль.

— Яка?

— Домогтися "тато".

Наступного ранку про це вже знали всі. Звичайно ж. Оля подзвонила о восьмій ранку.

— Це несправедливо.

— Що саме?

— Чому не "хрещена"?

— Бо ні.

— Я буду подавати апеляцію.

Софія сміялася так голосно, що я чула її через телефон. Увечері до нас прийшов дідусь. Юля одразу поповзла до нього. А потім повернулася до мене. І гордо сказала:

— Мама.

Чоловік завмер.

— Вона вже говорить?

— Починає.

Усміхнувся Артем. Дідусь подивився на онуку. І раптом дуже тихо сказав:

— Час летить занадто швидко.

Ніхто не відповів. Бо всі думали про те саме. Ще недавно Юля була немовлям. А тепер уже говорить своє перше слово. І попереду на неї чекало ще багато перших разів. А на Артема — велика боротьба за друге слово.