Розділ 26. Між минулим і теперішнім

Минув тиждень після хрещення. Життя поступово поверталося до звичного ритму. Якщо життя з немовлям взагалі можна назвати звичним. Того ранку Артем годував Юлю з пляшечки.

— Ти вся в маму.

Серйозно сказав він. Юля кліпнула.

— Особливо коли дивишся так, ніби я тебе в чомусь підозрюю.

Я засміялася з кухні.

— Вона ще не вміє підозрювати.

— Вміє.

— Ні.

— Вміє.

Саме в цей момент пролунав дзвінок у двері. Ми переглянулися.

— Оля?

Припустила я.

— Занадто рано.

— Софія?

— Занадто голосно дзвонять.

Я пішла відчиняти. І завмерла. На порозі стояв батько Артема. З невеликим пакетом у руках. І дуже невпевненим поглядом.

— Добрий день.

Тихо сказав він.

— Добрий день.

Кілька секунд ми обоє мовчали.

— Артем удома?

— Так.

Я відступила вбік.

— Заходьте.

Коли Артем побачив батька, то теж трохи розгубився.

— Привіт.

Сказав чоловік.

— Привіт.

Відповів Артем.  І тут ситуацію врятувала Юля. Вона голосно пискнула. Наче нагадала всім, що мовчати вже достатньо. Батько Артема подивився на онуку. 

— Можна?

Обережно запитав він. Артем подивився на доньку. Потім на батька. І кивнув.

— Можна.

Чоловік дуже обережно взяв Юлю на руки. Наче боявся зробити щось не так. Юля кілька секунд уважно його розглядала. Потім... Позіхнула. І поклала голівку йому на плече. У кімнаті стало тихо. Я побачила, як блиснули очі в батька Артема. Наче він ледве стримував емоції. 

Юлі було майже шість місяців. І останні три дні в нашій квартирі коїлося щось дивне. Дуже дивне. Вона стала неспокійною. Частіше плакала. Погано спала. І постійно намагалася щось гризти. Буквально все. Іграшки. Плед. Свої пальчики. Одного разу вона навіть спробувала вкусити плюшевого ведмедика.

— У нас росте хижак.

Серйозно заявив Артем.

— Це дитина.

— Поки що.

Я лише закотила очі. Чергової ночі Юля прокинулася о третій. Потім о четвертій. Потім о п'ятій. До ранку ми обоє нагадували привидів.

— Я більше не можу.

Простогнав Артем.

— Я теж.

— Скільки ми спали?

— Приблизно двадцять хвилин.

— Розкіш.

Саме в цей момент Юля усміхнулася. Наче знущалася. Наступного дня до нас завітала мама Артема. Вона подивилася на Юлю. На нас. І одразу зрозуміла.

— Зубки.

— Що?

Одночасно запитали ми.

— Зубки лізуть.

Я завмерла.

— Справді?

— Покажіть мені її.

Мама Артема обережно взяла Юлю на руки. І через кілька секунд усміхнулася.

— Так і є.

— Серйозно?

— Подивіться.

Ми нахилилися. І побачили. Маленьку білу цятку. Ледь помітну. Але вона була. Перший зубчик.

— Ого.

Видихнув Артем.

— Вона росте.

— Так.

— Дуже швидко.

На якусь мить мені навіть стало трохи сумно. Наче час летів занадто швидко. Ще зовсім недавно вона була крихітним згортком у пологовому будинку. А тепер уже з першим зубчиком. Увечері про новину дізналися Оля та Софія. Звичайно ж.

— Фото.

Написала Оля.

— Не видно його на фото.

Відповіла я.

— Тоді відео.

— Теж не видно.

— Тоді ми приїжджаємо.

— Ні.

— Так.

Через сорок хвилин вони вже були у нас.

— Ви ненормальні.

Сказав Артем.

— Ми хрещені.

Гордо відповіла Оля.

— Це не пояснення.

— Для нас пояснення.

Юля сиділа у мене на руках. Оля намагалася роздивитися зубчик.

— Я нічого не бачу.

— Бо він маленький.

Сказала Софія.

— Нехай стане більшим.

— Так це не працює.

Усі розсміялися. І навіть Юля почала радісно лепетати щось своєю мовою. Пізно ввечері гості поїхали. Я вкладала Юлю спати. Артем сидів поруч.

— Про що думаєш?

Запитала я. Він усміхнувся.

— Про те, що скоро вона почне повзати.

— Так.

— Потім ходити.

— Так.

— Потім говорити.

— Так.

Він подивився на доньку. І дуже тихо сказав:

— Хотілося б іноді зупинити час.

— А мені ні.

— Чому?

— Бо попереду ще стільки прекрасних моментів.

Артем усміхнувся. А маленька Юля вже солодко спала. Не знаючи, що її перший зубчик сьогодні став головною подією для всієї родини. Після історії з першим зубчиком минуло кілька тижнів. Юля стала ще активнішою. Тепер їй було цікаво абсолютно все. Особливо те, що брати не можна. Телефон. Пульт. Дроти. І чомусь саме Артемові навушники. Того суботнього ранку ми спокійно снідали. Юля сиділа у своєму стільчику. І дуже старанно розмазувала фруктове пюре по столику.

— Художниця.

Усміхнулася я.

— Вся в маму.

Одразу відповів Артем.

— Я не малюю пюре по меблях.

— Доказів немає.

У двері подзвонили.

— Оля.

Автоматично сказав Артем.

— Цього разу ні.

На порозі стояв його батько. У руках він тримав невеликий пакет.

— Привіт.

— Привіт.

Відповів Артем. Тиша між ними вже не була такою важкою, як раніше. Але трохи незручності ще залишалося.

— Можна зайти?

— Звичайно.

Юля першою помітила гостя. І одразу почала уважно його розглядати. Наче намагалася зрозуміти, хто це. Батько Артема присів поруч.

— Привіт, красуне.

Юля кліпнула. Потім усміхнулася.

— Ого.

Сказав Артем.

— Це вже хороший знак.

Чоловік засміявся. І вперше за весь час цей сміх здався дуже схожим на Артемів. Я навіть здивувалася. З пакета він дістав невеликого плюшевого зайчика.

— Це для Юлі.

— Не потрібно було.

Сказав Артем.

— Хотілося.

Юля одразу потягнулася до іграшки. І міцно схопила її маленькими ручками.

— Схоже, подарунок прийнято.

Усміхнулася я. Наступну годину вони провели разом. Юля сиділа у дідуся на руках. Смикала його за сорочку. Торкалася носа. І разів десять намагалася відірвати окуляри.