Розділ 25. Початок, який лікує минуле

Наступного ранку квартира прокинулася раніше за всіх. Юля була одягнена в маленьку білу сукенку. Я мало не розплакалася, коли побачила її.

— Вона така гарна.

Прошепотіла я.

— Уся в маму.

Одразу сказав Артем.

— Підлиза.

— Але ж правда.

За годину ми вже були біля церкви. Першими приїхали мої батьки. Потім бабуся й дідусь. Потім мама Артема. Оля та Софія прибігли майже одночасно.

— Я хвилююся.

Зізналася Оля.

— Ти не дитину хрестиш.

Сказала Софія.

— Але я хрещена!

— Саме тому й хвилюєшся.

Я засміялася. Артем стояв поруч і тримав Юлю. Але я бачила. Він когось шукає поглядом. І щоразу розчаровується. Почався обряд. Священник читав молитви. Юля поводилася напрочуд спокійно. Наче розуміла, що сьогодні важливий день. Я стояла поруч із Артемом. І раптом помітила, як він завмер. Просто посеред молитви. Наче перестав дихати. Я простежила за його поглядом. І побачила чоловіка біля дверей. Високого. Трохи сивого. Його батька. Він усе-таки прийшов. Не підійшов ближче. Не привітався. Не сказав жодного слова. Просто стояв осторонь. І дивився на Юлю. Артем мовчав. Я обережно взяла його за руку. І відчула, як сильно він її стискає. Обряд тривав. Але тепер я майже не чула слів священника. Бо бачила лише двох людей. Батька. І сина. Які стояли в одній церкві. І яких розділяли роки мовчання. Коли хрещення закінчилося, усі почали вітати одне одного. Бабуся плакала. Моя мама теж. Оля плакала ще сильніше.

— Я ж обіцяла собі не плакати.

Схлипнула вона.

— Ти це казала ще на весіллі.

Нагадала Софія.

— І тоді теж не вийшло.

Усі засміялися. І лише Артем залишався мовчазним. Бо його батько все ще стояв біля виходу. Наче не знав, чи має право підійти. Минуло кілька хвилин. І раптом він зробив крок уперед. Потім ще один. І ще. Поки не зупинився поруч із Артемом. Навколо стало дуже тихо. Навіть Оля перестала говорити. Що було справжнім дивом. Батько Артема подивився на Юлю. Довго. Дуже довго. А потім тихо сказав:

— Вона дуже красива.

Артем опустив погляд на доньку. І відповів:

— Так.

Знову тиша.

— На тебе схожа.

Сказав чоловік. Артем ледь усміхнувся.

— На Марту більше.

Вперше за багато років між ними не було злості. Лише незручність. І маленький шанс. На щось більше. Батько ще раз подивився на онуку. І раптом простягнув маленьку коробочку.

— Це для неї.

Артем здивовано взяв подарунок. Нічого не сказав. Але й не відмовився. І цього було достатньо. Для першого кроку. Для початку. Для дня, який Юля ніколи не запам'ятає. Але який назавжди залишиться в пам'яті всієї нашої родини.  Після хрещення всі поїхали до ресторану. Маленького. Затишного. Саме такого, як хотіли ми з Артемом. Без зайвого пафосу. Тільки найближчі люди. Родина. І Юля, яка мирно спала у своєму візочку, навіть не підозрюючи, що сьогодні головна зірка свята. Оля вже встигла зробити приблизно двісті фотографій.

— Олю.

Сказала Софія.

— Що?

— Зупинися.

— Не можу.

— Чому?

— У мене хрещениця.

— Це не виправдання.

— Для мене виправдання.

Усі засміялися. Навіть Артем. І я помітила, що сьогодні він усміхається частіше. Набагато частіше. Але час від часу його погляд падав на маленьку коробочку. Ту саму. Яку подарував його батько. Коли свято трохи вщухло, я тихо сіла поруч.

— Відкриєш?

Він подивився на коробочку. І повільно кивнув. Усередині лежав маленький золотий браслет. Дуже тонкий. З маленьким гравіюванням. "Для Юлі. З любов'ю від дідуся." Я завмерла. Артем теж. Кілька секунд він просто дивився на напис. Не рухаючись. Не говорячи ні слова.

— Він сам замовив це.

Тихо сказала мама Артема, яка сиділа неподалік. Ми підняли очі.

— Що?

Вона кивнула.

— Кілька тижнів тому.

— Тижнів?

— Так.

— Але ж він навіть не знав...

Почав Артем.

— Знав.

Перебила вона.

— Він постійно питав про Юлю.

Артем мовчав. І я бачила, як важко йому це чути. Бо це руйнувало ту стіну, яку він будував роками. Раптом поруч з'явився сам винуватець розмови. Його батько. Він тримав у руках чашку кави. І виглядав так само невпевнено, як Артем.

— Гарний браслет.

Сказав Артем. Чоловік кивнув.

— Сподобався?

— Так.

Знову тиша. Незручна. Але вже не холодна.

— Дякую.

Нарешті сказав Артем. Його батько здивовано підняв очі. Наче не очікував почути ці слова.

— Нема за що.

І хоча це була зовсім коротка розмова... Для них вона означала набагато більше. Увечері свято закінчилося. Гості почали розходитися. Бабуся обіймала Юлю так довго, ніби збиралася забрати її з собою. Дідусь уже планував, як через кілька років навчить її кататися на велосипеді. Оля плакала. Софія сміялася з Олі. Все було як завжди. І водночас зовсім по-новому. Перед від'їздом батько Артема зупинився біля виходу. Подивився на сина. Потім на Юлю. І тихо сказав:

— Можна буде якось навідатися?

Артем завмер. У кімнаті стало тихо. Навіть Оля перестала щось розповідати. Кілька секунд тривали ціле вічність. А потім Артем відповів:

— Можна.

Усмішка, яка з'явилася на обличчі його батька, була дуже маленькою. Але справжньою.

— Добре.

І він пішов. Коли двері зачинилися, я підійшла до Артема.

— Як ти?

Він подивився на мене. Потім на Юлю. І усміхнувся.

— Не знаю.

— Це добре чи погано?

— Думаю...

Він ніжно поцілував доньку в лобик.

— Думаю, це початок чогось хорошого.

І вперше за багато років у його голосі не було образи. Лише надія.