Розділ 24. День, коли все може змінитися

Після історії з першою посмішкою Оля ще два дні всім розповідала, що Юля спеціально усміхнулася Артему, щоб її образити.

— Вона навіть ще говорити не вміє.

Сказала Софія.

— Саме тому це було особливо жорстоко.

Артем мало не вдавився чаєм від сміху.

— Вона моя донька.

— Це тимчасово.

Відповіла Оля.

— Я її перевиховаю.

— Спробуй.

Юля саме лежала в колисці й мирно спала. Не підозрюючи, що навколо неї вже точиться справжня боротьба за вплив. Через кілька днів мама Марти подзвонила зранку.

— Ви вже вирішили з хрещенням?

Я глянула на Артема.

— Майже.

— Тоді пора починати готуватися.

І вперше це прозвучало по-справжньому. Не як план. А як подія, що скоро відбудеться. Того ж дня ми поїхали вибирати хрестик для Юлі. Звісно, разом з Олею і Софією. І звісно, це була помилка.

— Оцей!

Вигукнула Оля через дві хвилини.

— Ми ще навіть не зайшли нормально.

Сказав Артем.

— І що?

— Треба подивитися інші.

— Навіщо?

— Щоб порівняти.

— Я вже порівняла.

— З чим?

— З усіма.

Софія лише закотила очі.

— Ми тут надовго.

У магазині було багато маленьких хрестиків. Золотих. Срібних. З камінчиками. І зовсім простих. Я довго розглядала їх. Поки не побачила один. Зовсім маленький. Без зайвих прикрас. Простий. І дуже гарний.

— Цей.

Тихо сказала я. Артем подивився. Потім усміхнувся.

— Мені теж подобається.

— Серйозно?

Здивувалася Оля.

— Так.

— Ви вибрали за п'ять секунд?

— Так.

— Я ображена.

Софія почала сміятися.

— Олю, ти б вибирала до вечора.

— І що?

— А дитину коли хрестити?

Навіть продавчиня ледве стримувала посмішку. Після магазину ми пішли в маленьке кафе. Юля спала у візочку. А ми сиділи біля вікна.

— Не можу повірити.

Сказала Оля.

— Що саме?

Запитала я.

— Що ми вже вибираємо хрестик для дитини.

— А що тут дивного?

— Марто.

Вона подивилася на мене.

— Я пам'ятаю тебе першокурсницею.

— О ні.

— Пам'ятаю.

— Не починай.

— А тепер ти мама.

Я усміхнулася. І раптом зрозуміла, що сама досі іноді дивуюся цьому. Ввечері ми повернулися додому. Юля прокинулася якраз тоді, коли Артем дістав коробочку з хрестиком. Він відкрив її. І кілька секунд мовчки дивився.

— Красивий.

Сказав він.

— Дуже.

Потім він перевів погляд на доньку. І раптом став серйозним.

— Знаєш...

— Що?

Він обережно торкнувся маленької долоньки Юлі.

— Я хочу, щоб у неї було все те, чого не було в мене.

Я подивилася на нього уважніше. Він рідко говорив про дитинство. Особливо про батька.

— У неї буде.

Тихо сказала я.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Він усміхнувся. Але в його очах на мить промайнуло щось інше. Ніби спогад. Ніби стара рана, яка ще не загоїлася до кінця.  До хрещення залишалося трохи більше тижня. І якщо раніше мені здавалося, що організувати весілля складно, то тепер я починала сумніватися.

— Ми точно нікого не забули?

Запитала я вже втретє за вечір. Артем сидів на дивані з Юлею на руках.

— Ні.

— Точно?

— Марто.

— Що?

— Це вже третій раз за десять хвилин.

— Я хвилююся.

— Я помітив.

Я показала йому список гостей.

— Мої батьки.

— Є.

— Бабуся й дідусь.

— Є.

— Твоя мама.

— Є.

— Оля.

— Є.

— Софія.

— Є.

Я кивнула. Потім зупинилася. На одному імені. І замовкла. Артем одразу зрозумів. Його усмішка зникла.

— Не треба.

Тихо сказав він.

— Артеме...

— Не треба.

Я опустила список. Ім'я було лише одне. Його батько. У кімнаті стало тихо. Юля спокійно сопіла на руках у тата. Наче нагадувала, що зараз важливо зовсім інше.

— Ти не хочеш його бачити?

Обережно запитала я. Артем довго мовчав.

— Не знаю.

Це була чесна відповідь. Найчесніша.

— Може...

Почала я.

— Марто.

— Що?

— Він не дзвонив мені місяцями.

Я мовчала.

— Він не прийшов на випускний.

Я опустила очі.

— Не прийшов на весілля.

Його голос став тихішим.

— І навіть коли народилася Юля... Він не подзвонив.

Мені боляче було це чути. Бо я знала, як сильно Артем колись потребував батька. Навіть якщо зараз намагався робити вигляд, що йому байдуже. У цей момент Юля відкрила очі. І схопила Артема за палець. Маленькою долонькою. Він одразу усміхнувся. І весь біль на мить відступив.

— Бачиш?

Тихо сказав він доньці.

— Ти завжди знаєш, коли треба втрутитися.

Того вечора тему більше не піднімали. Але коли Артем пішов вкладати Юлю спати, я ще довго сиділа на кухні. І дивилася на список гостей. На одне незаповнене місце. І не могла перестати думати. Наступного дня до нас приїхала мама Артема. Вона привезла домашній пиріг. Як завжди. І вже через десять хвилин тримала Юлю на руках.

— Моя красуня.

Усміхнулася вона. Я сіла поруч. І після кількох хвилин вагань запитала:

— Можна дещо спитати?

— Звичайно.

— Ви говорили з ним?

Вона одразу зрозуміла про кого мова. І її усмішка трохи згасла.

— Так.

— Нещодавно?

— Кілька тижнів тому.

Я завмерла.

— І?

Вона подивилася на Юлю. Потім на мене.

— Він знає про хрещення.

— Що?

— Я сказала йому.

Моє серце пропустило удар.

— І що він відповів?

Мама Артема сумно усміхнулася.

— Нічого.

— Зовсім?

— Лише запитав... Як звати онуку.

Я відчула дивне тепло. Маленьке. Майже непомітне. Але воно було. Увечері, коли Артем повернувся з магазину, я нічого не сказала. Поки що. Бо не знала, чи варто. Але десь глибоко всередині з'явилося відчуття. Що на хрещенні може статися щось важливе. Щось, чого ніхто з нас не очікує. І, можливо... Не всі гості будуть зазначені у списку.  До хрещення залишився один день. І наша квартира нагадувала штаб підготовки до дуже важливої операції. На столі лежали списки. Телефони постійно дзвонили. А холодильник був заповнений їжею так, ніби ми чекали не гостей, а цілу армію.