Розділ 23. Її перша посмішка

Минув майже тиждень. І вперше за цей час надворі було по-справжньому тепло. Сонце світило так яскраво, що навіть Артем не зміг придумати жодної причини залишитися вдома.

— Нам треба вийти.

Сказала я, дивлячись у вікно.

— Навіщо?

— Подихати.

— Ми можемо відкрити вікно.

— Артеме.

— Добре, добре.

Я усміхнулася. За останні дні він став ще більш турботливим. Іноді навіть занадто. Якось я просто чхнула. І вже через хвилину він запитував:

— Точно все добре?

— Так.

— Температури немає?

— Немає.

— Голова не болить?

— Артеме.

— Що?

— Зі мною все нормально.

— Я просто перевіряю.

Сьогодні він так само перевірив коляску тричі.

— Все готово?

Запитала я.

— Майже.

Він нахилився до Юлі.

— А ти готова?

Юля мирно спала.

— Вона сказала "так".

Серйозно відповів він.

— Звичайно.

Через пів години ми вже гуляли парком. Повітря було свіже. Легкий вітер хитав дерева. Навколо ходили люди. І вперше за довгий час життя здалося абсолютно звичайним. Не лікарні. Не хвилювання. Не безсонні ночі. Просто прогулянка.

— Гарно.

Тихо сказала я.

— Дуже.

Погодився Артем. І раптом я помітила, що він дивиться не на парк. А на коляску.

— Ти навіть не бачиш дерев.

— Бачу.

— Ні.

— Добре. Не бачу.

Я засміялася.

— Закоханий тато.

— Безнадійно.

Ми дійшли до маленького озера. Там було тихо. Кілька качок плавали біля берега. Артем сів поруч зі мною на лавку.

— Пам'ятаєш перший день в університеті?

Раптом запитав він.

— Коли ти прикидався, що не знаєш мене?

— Це був хороший план.

— Жахливий.

— Але спрацював.

— Ні.

— Трохи спрацював.

Я штовхнула його плечем. І обоє засміялися. Раптом Юля прокинулася. Маленькі очі повільно відкрилися. Вона подивилася в небо. Потім на дерева. Потім на нас.

— Привіт.

Одразу сказав Артем.

— Вона не відповість.

— А раптом?

Юля кліпнула.

— Бачиш?

Вигукнув він.

— Це була відповідь.

— Тобі треба менше фантазувати.

— Неможливо.

Пізніше ми зробили перше сімейне фото. На ньому Артем тримав коляску. Я стояла поруч. А Юля мирно спала. Звичайне фото. Але чомусь саме на нього я потім дивилася найдовше. Бо на ньому було все. Наше минуле. Наше теперішнє. І наше майбутнє. Коли ввечері ми повернулися додому, Артем поставив телефон на зарядку і раптом сказав:

— Треба надрукувати це фото.

— Навіщо?

— Щоб Юля побачила його, коли виросте.

Я усміхнулася.

— І що ми їй скажемо?

Він подивився на мене. Потім на доньку. І дуже тихо відповів:

— Що це був день, коли ми вперше гуляли всією сім'єю.

Минуло ще кілька тижнів. Життя поступово ставало звичним. Настільки, наскільки взагалі може бути звичним життя з маленькою дитиною. Безсонні ночі все ще були. Юля все ще могла прокинутися о третій ранку і вирішити, що настав чудовий час поспілкуватися з батьками. Але тепер ми вже не панікували через кожну дрібницю. Ми вчилися. Усі троє. Того ранку Артем був удома. Він сидів на підлозі біля дивана. А перед ним у дитячому крісельці лежала Юля.

— Ну привіт.

Серйозно сказав він. Юля дивилася на нього.

— Сьогодні в нас важлива розмова.

Я саме проходила повз із чашкою чаю.

— З ким?

— З донькою.

— А вона в курсі?

— Не перебивай.

Я засміялася і сіла поруч. Артем повернувся до Юлі.

— Отже. Тема сьогоднішньої лекції: чому мама завжди має рацію.

— Артеме!

— Що?

— Не вчи дитину дурницям.

— Це не дурниці. Це виживання.

Юля продовжувала дивитися на нього. А потім раптом... Посміхнулася. Зовсім трішки. Ледь помітно. Але посміхнулася. Ми обоє завмерли.

— Ти бачила?

Прошепотів Артем.

— Бачила...

— Вона посміхнулася.

— Так.

Кілька секунд ми навіть не рухалися. Наче боялися злякати цей момент. І раптом Юля посміхнулася ще раз. Цього разу ширше. Артем різко повернувся до мене.

— ВОНА ПОСМІХНУЛАСЯ.

— Я бачу!

— ВОНА ПОСМІХНУЛАСЯ МЕНІ!

— Артеме, тихіше.

— НІ.

За п'ять хвилин про це вже знали всі. Спочатку Оля. Потім Софія. Потім моя мама. І ще, здається, половина міста. Через годину в двері подзвонили. Я навіть не здивувалася.

— Оля.

Сказала я.

— Оля.

Погодився Артем. Коли двері відчинилися, вона буквально забігла всередину.

— ДЕ ВОНА?

— Привіт.

— ПОТІМ.

Де дитина? Софія зайшла слідом.

— Я намагалася її зупинити.

— І?

Запитав Артем.

— Як бачиш.

Оля вже стояла біля Юлі.

— Ну давай.

Тиша.

— Усміхнися хрещеній.

Юля дивилася на неї абсолютно серйозно.

— Давай.

Тиша.

— Я принесла подарунок.

Тиша.

— Юля.

Нуль реакції. Артем почав сміятися.

— Схоже, вона сьогодні не працює.

— Замовкни.

І ніби спеціально для цього моменту Юля повернула голову до Артема. І усміхнулася. Знову. 

— Це несправедливо.

— Вона просто знає, хто тут головний.

Гордо сказав Артем.

— Я зараз тебе вдарю.

Усі розсміялися. А я дивилася на них і думала, що це дивно. Ще два роки  тому ми були просто студентами. Ходили на пари. Запізнювалися. Скаржилися на викладачів. А тепер сидимо в квартирі й радіємо першій посмішці маленької дівчинки. І чомусь це здавалося найважливішою подією у світі. Увечері, коли гості пішли, а Юля вже спала, Артем сидів поруч із ліжечком.

— Про що думаєш?

Запитала я. Він усміхнувся.

— Про те, що вона сьогодні вперше посміхнулася.

— І?

— І я тепер буду згадувати цей день усе життя.