Розділ 21. Коли нас стало троє

Раніше тиша між нами була напругою. Тепер — спокоєм. Ми могли просто сидіти поруч. Без телефонів. Без розмов. І це не було порожньо. Це було “ми тут”.  Артем приніс додому маленький плед. Білий. Зовсім дитячий.

— Ти купив?

Він знизав плечима.

— Просто був поруч.

Я подивилась на нього.

— Ти не “просто був поруч”.

— Я побачив і зрозумів, що це їй.

І вперше я побачила в ньому не хлопця, не чоловіка. А батька. Ще до народження дитини. Я почала втомлюватись швидше. Ніби тіло раптом стало важчим, ніж раніше. Звичайні речі, які ще вчора не мали значення, тепер забирали сили. Іноді я просто сідала на край ліжка і дивилась в одну точку, не розуміючи, що саме зі мною не так. Я почала плакати легше. Через фільми. Через дурниці, які раніше навіть не зачіпали. І через речі, які я сама не могла пояснити. А потім так само раптово могла сміятись. З нічого. З жарту Артема. З того, як він шукав ключі по всій квартирі, а вони були в нього в руці.

— Ти як? — якось тихо запитав він.

Я подивилась на нього. І не змогла одразу відповісти. Бо “нормально” вже не підходило.

— Я не знаю, — сказала я чесно.

І це було найправдивіше, що я могла сказати. Артем не став питати далі. Не тиснув. Не шукав пояснень, які я сама не могла знайти. Він просто підійшов ближче. Сів поруч. І обійняв. Спокійно. Наче це було найзвичніше, що існує між нами. Без питань. Без порад. Без спроб щось виправити. Просто “я тут”. І в той момент мені вперше здалося, що, можливо, цього достатньо. Я не знала, що буде далі. І навіть не намагалася уявити. Але поки він тримав мене за руку — світ не здавався таким страшним. Останнім часом усе стало дивно спокійним. Не легким. А саме тихим — так, ніби життя затамувало подих перед чимось великим. Я довго не виходила з дому без потреби. Але сьогодні Оля написала:

“Виходь. Просто прогулянка. Без розмов про вагітність. Обіцяю.”

Я подивилась на повідомлення і майже одразу погодилась. Ми зустрілись біля маленького парку. Софія вже чекала, тримаючи каву. Оля одразу оглянула мене з голови до ніг.

— Ти ходиш як людина, яка планує народити прямо сьогодні.

— Дякую за підтримку.

Вона усміхнулась.

— Я серйозно. Ти занадто зібрана.

Софія тихо додала:

— Вона просто боїться менше, ніж раніше.

Я хотіла щось заперечити, але не змогла. Бо це було частково правдою. Ми пішли алеями парку. Л

— Він як?

— Артем?

Оля кивнула.

Я трохи задумалась.

— Він став… тихішим.

— Це добре чи погано?

— Не знаю.

Софія усміхнулась.

— Це нормально. Він просто вже не “хлопець у стосунках”. Він в режимі тата.

Я подивилась на неї.

— Він ще навіть не тримає дитину на руках.

— Але вже тримає відповідальність, — спокійно сказала вона.

І я раптом зрозуміла, що вона має рацію. Ми сіли на лавку. Оля витягла термос.

— Я принесла чай.

— Ти виглядаєш як бабуся.

— А ти як людина, яка скоро не буде спати взагалі.

Я засміялась. І вперше за довгий час це був легкий сміх. Пауза. Софія подивилась на мене уважно.

— Ти боїшся?

Я не одразу відповіла. Люди зазвичай хочуть почути “ні”. Але я не могла брехати.

— Так.

Тиша. Але не незручна. Оля кивнула.

— Правильно.

Я подивилась на неї.

— Що “правильно”?

— Боятись. Це означає, що ти розумієш, що відбувається.

Софія додала:

— Гірше було б, якби тобі було байдуже.

Я опустила погляд на руки. І вперше страх не здавався ворогом. Він здавався частиною процесу. Ми ще трохи гуляли. Говорили про дрібниці. Про їжу. Про дурниці університету які були колись. Про те, що Софія бачила якийсь дивний серіал. І це було важливо. Бо ніхто не говорив про лікарні, терміни чи страх. Коли ми прощались, Оля обійняла мене міцно.

— Ти не одна, зрозуміла?

Я кивнула. І раптом відчула, що це правда. Не фраза. А факт. Ввечері, коли я повернулась додому, Артем вже був там. Він подивився на мене одразу.

— Ти була з ними?

— Так.

— І як?

Я зняла куртку.

— Нормально.

Він підійшов ближче.

— Ти спокійніша.

Я трохи усміхнулась.

— Може, я просто втомилась боятись.

Він кивнув. І не став нічого пояснювати. Просто обійняв мене. Як завжди — без зайвих слів. І в цій тиші вже не було напруги. Лише очікування.   Це слово почало звучати в нашому житті занадто часто. “Скоро”. І щоразу воно означало одне й те саме — ми підходимо до межі, за якою вже буде інше життя. Після прогулянки з Олею і Софією я ніби трохи видихнула. Але це був короткий спокій. Такий, який не триває довго перед бурею. Вдома було тихо. Артем сидів за столом і щось дивився в телефоні, але без справжньої уваги. Я знала цей його стан. Він був не тут. Він був “в очікуванні”.

— Ти знову думаєш? — тихо запитала я.

Він підняв голову.

— Я завжди думаю.

Я усміхнулась.

— Це не відповідь.

Він відсунув телефон.

— Я думаю про те, як це почнеться.

Тиша. Я сіла навпроти.

— І що ти уявляєш?

Він трохи знизав плечима.

— Що я не встигну зробити щось важливе.

Я нахилила голову.

— Наприклад?

— Наприклад, сказати тобі щось, що потім буде вже не вчасно.

Це прозвучало тихо. Але дуже прямо. Я не одразу відповіла. Бо в цьому було щось страшне і чесне одночасно.

— Ти вже все сказав, — нарешті відповіла я.

Він усміхнувся, але не повністю.

— Ні.

— Що ще?

Він встав, підійшов ближче і сів поруч. Дуже близько.

— Що я боюсь.

Я здивовано подивилась на нього.

— Ти це вже казав.

— Але не так.

Пауза.

— Я боюсь не того, що щось піде не так. Я боюсь, що я буду стояти поруч і не зможу тобі допомогти так, як ти заслуговуєш.

Я тихо видихнула.

— Артеме…