Розділ 20. Тихо про найважливіше

У кабінеті було тихо так, ніби навіть повітря боялось рухатись. Я лежала на кушетці й дивилась у стелю, намагаючись не думати зайвого. Артем стояв поруч. Не сідав. Наче якщо сяде — щось зміниться не так. Його рука тримала мою. Міцно. Але обережно. Як щось дуже важливе. Лікар водила датчиком по животу мовчки довше, ніж зазвичай. І це мовчання почало тиснути.

— Все добре? — не витримала я.

Лікар кивнула, навіть не відводячи погляду від екрану.

— Так. Просто дивлюсь.

Артем нахилився ближче.

— Що саме?

Вона трохи усміхнулась.

— Малюк активний. Розвивається добре.

Я видихнула. Але всередині все ще було напруження. Бо головне ще не сказали. Лікар ще кілька секунд мовчала. І тоді вимовила:

— Бачу стать.

Я одразу повернула голову до Артема. Він навіть не моргнув.

— Ви хочете знати?

Тиша. Я відчула, як серце прискорилось. І чомусь раптом стало страшно. Не чому саме. А що зараз це стане реальним до кінця.

— Так, — сказав Артем першим.

Спокійно. Але голос трохи тремтів. Я кивнула.

— Так.

Лікар знову подивилась на екран. І посміхнулась.

— У вас буде дівчинка.

Тиша. Але зовсім інша. Не напружена. А така… що змінює все. Я не одразу зрозуміла, що це означає. Наче мозок відмовився прийняти інформацію одразу. Дівчинка. Артем стиснув мою руку сильніше. І видихнув так, ніби весь цей час не дихав.

— Дівчинка… — тихо сказав він.

І повторив ще раз, ніби пробував це слово на смак. Я повернулась до нього. Він усміхався. Але очі були вологі. І в цей момент я зрозуміла — він уже її любить так, ніби вона тут. Лікар щось ще говорила про розвиток, терміни, показники. Але я майже не чула. Тому що в голові залишилось тільки одне слово: дівчинка.

Коли ми вийшли з кабінету, повітря здавалось іншим. Легшим. Наче хтось відкрив вікно всередині мене.

— Ти чув? — запитала я.

Артем кивнув.

— Чув.

— І?

Він зупинився. Подивився на мене довго.

— І я вже знаю, як вона виглядатиме.

Я засміялась крізь сльози.

— Серйозно?

— Так.

— І як?

Він трохи нахилив голову.

— Як ти.

Пауза. І тихо додав:

— Але сильніша.

Я мовчала. Бо не знала, що на це відповісти. І просто обійняла його. Прямо в коридорі лікарні.  Після УЗД тиша вдома була іншою. Не порожньою. А наповненою. Артем ходив по квартирі повільніше, ніж зазвичай. Наче боявся злякати те, що вже стало реальним.

— Ти думаєш про неї? — запитала я.

Він навіть не зупинився.

— Я не перестаю.

Ввечері він сів поруч і тихо сказав:

— Вона вже тут.

Це сталося ввечері. Я сиділа на дивані, загорнута в плед, коли раптом завмерла.

— Почекай…

Артем одразу підняв голову від телефону.

— Що?

Я взяла його руку і поклала собі на живіт.

— Тільки не відводь.

Він кивнув. І завмер. Секунда. Друга. І раптом його пальці ледь здригнулись.

— Я відчув…

Його голос зламався на пів слова. Я посміхнулась крізь сльози.

— Вона рухнулась.

І в цю мить Артем виглядав так, ніби в нього забрали всю впевненість у світі і дали нову.  Вночі я не спала. Не через біль. І навіть не через втому, яка накопичилась за останні тижні. А через думки. Вони просто не давали заснути. Поверталися знову і знову, як коло, з якого неможливо вийти. Я перевернулася на інший бік, спробувала закрити очі, зробити вигляд, що все нормально. Не вийшло. Поруч тихо спав Артем. Спокійно. Рівно дихаючи. І від цього чомусь ставало ще тривожніше. Я обережно поворухнулася — майже непомітно, але цього вистачило. Він одразу прокинувся. Не різко, не злякано. Просто відкрив очі й повернувся до мене.

— Ти не спиш, — тихо сказав він.

Я кивнула. На мить стало соромно, що розбудила його.

— Вибач.

— Не вибачайся.

Він трохи підвівся, сперся на лікоть і подивився уважніше.

— Що сталося?

Я стиснула пальці під ковдрою. І спочатку хотіла сказати щось просте. Типу “нічого”. Типу “просто не можу заснути”. Але це була б брехня. Тому я видихнула і сказала чесно:

— Я боюсь.

Він не перебив. Не пожартував. Не перевів у легкість, як робив іноді раніше. Просто дивився.

— Чого саме? — тихо запитав він.

Я довго мовчала. Шукала правильні слова. Але правильних не було. Були тільки справжні.

— Що я не впораюсь, — нарешті сказала я. З усім цим. З нами. З життям.

Я опустила погляд.

— І що в якийсь момент все просто розвалиться.

Тиша в кімнаті стала густішою. Було чутно тільки годинник і наше дихання. Артем нічого не сказав одразу. І це було навіть страшніше, ніж будь-яка відповідь. Потім він повільно сів ближче. Так, що між нами майже не залишилося простору.

— Марто, — сказав він тихо.

Я підняла очі.

— Ти не мусиш справлятися одна.

Я ковтнула повітря. Він провів пальцями по моїй руці — обережно, ніби перевіряв, чи я тут, чи я справжня.

— Ти думаєш, я не боюся? — додав він.

Я здивовано глянула на нього.

— Ти?

Він ледь усміхнувся.

— Постійно.

— Просто я це не завжди показую.

Знову тиша. Але вже інша. Не важка. А жива.

— Я іноді прокидаюся серед ночі й думаю, що все зіпсую, — тихо сказав він. — Що скажу щось не те. Або зроблю не так. І ти просто підеш.

Я завмерла. Це було так не схоже на нього, що я навіть не одразу повірила.

— Але ти не йдеш, — додав він.

Я тихо похитала головою.

— Я теж цього боюся.

Він дивився на мене довго. А потім сказав дуже просто:

— Тоді ми боїмося разом.

Я слабо усміхнулася крізь втому.

— Це звучить не дуже заспокійливо.

— Але чесно.

Він взяв мою руку. Не сильно. Не драматично. Просто так, ніби це найприродніше, що можна зробити.

— Тоді ми впораємось удвох, — сказав він ще раз тихіше.