Розділ 19. Без пафосу, але назавжди

Ранок весілля почався не як казка. А як паніка.

— Де букет?!

— Хто бачив сережки?!

— Чому фотограф уже дзвонить?!

Я стояла посеред кімнати в халаті і просто дивилась на цей хаос. І думала одне: як ми взагалі до цього дійшли? Оля бігала з телефоном. Софія намагалась заспокоїти всіх одразу. Мама щось поправляла на мені так, ніби це рятувальна операція.

— Марто, ти дихаєш?

— Я намагаюсь.

— Ні, дихай нормально!

І раптом хтось постукав. Я завмерла.

— Не відкривайте!

— Це ще не готово!

Але двері вже відкрились. Артем. У костюмі. Спокійний. Занадто спокійний для цієї планети. Всі одразу замовкли.

— Ви тут живі?

— Ми виживаємо.

Сказала Оля. Артем подивився на мене. І все навколо ніби трохи стихло.

— Ти готова?

Я видихнула.

— Ні.

Він кивнув.

— Я теж.

І це чомусь заспокоїло більше, ніж будь-які слова.

— У нас є план?

— Ні.

— Чудово.

Він підійшов ближче. І дуже тихо сказав:

— Слухай мене.

Я кивнула.

— Сьогодні нічого не має бути ідеально.

— Я знаю.

— Ні.

Він усміхнувся.

— Ти думаєш, що знаєш. Але не знаєш.

Я засміялась крізь нерви.

— І що тоді?

— Просто будь зі мною.

І в цьому було все. Церемонія пройшла швидко. Занадто швидко. Я майже не пам’ятаю слів. Тільки його руку. І те, як він дивився. Наче боявся моргнути.

— Так.

— Так.

І потім — тиша, яка вибухнула аплодисментами. Артем притягнув мене до себе одразу. Без пафосу. Без сцени. Просто як щось дуже своє.

— Тепер ти офіційно моя.

Я усміхнулась.

— Я завжди була.

І раптом він нахилився і дуже тихо додав:

— І наша.

Його рука лягла мені на живіт. Я закотила очі.

— Ти серйозно навіть тут?

— Завжди.

І я вперше не сперечалась. Пізніше, коли все стихло, ми вийшли надвір. Листя падало повільно. Наче теж святкувало.

— Це було швидко.

Сказала я.

— Це було правильно.

Сказав він. І вперше слово “дружина” не лякало. Воно просто стало моїм новим ім’ям. Медового місяця як у фільмах у нас не було. Не було пальм, океану і безкінечних сніданків у ліжку. Було:

документи, втома і дивне відчуття, що ми тепер “назавжди”.

— Ми взагалі кудись їдемо?

Запитала я одного ранку, тримаючи чашку чаю. Артем підняв очі від ноутбука.

— Так.

— Куди?

— Спати.

Я засміялась.

— Це романтично.

— Це чесно.

Ми реально поїхали на кілька днів. Невелике місто, трохи тиші, без людей, які щось питають. І вперше за довгий час нам не треба було “організовувати життя”. Тільки жити. Перший день ми майже проспали. Другий — гуляли без маршруту. Третій — мовчали і це не було незручно.

— Тобі добре?

Запитав Артем, коли ми сиділи біля річки.

Я кивнула.

— Дуже.

— Без весілля?

— Після весілля.

Він усміхнувся. Медовий місяць закінчився тихо. Без великих подій. Просто ми повернулись додому. І раптом побачили: життя нікуди не зникло. Воно чекало.

— І що тепер?

Запитала я, стоячи в коридорі. Артем зняв куртку.

— Тепер ми живемо.

І це звучало не як план. А як початок буденного щастя.