Розділ 17. Без плану, але разом

Є такі періоди, коли життя ніби робить паузу. Не для спокою. А для того, щоб ти встиг зрозуміти, що вже ніколи не буде як раніше. Останні дні ми з Артемом жили в дивній рівновазі. Без різких емоцій. Без сварок. Без надмірної ніжності. Наче обережно тримали щось дуже крихке між нами. Я прокидалась і перше, що відчувала — не голод і не втому. А себе і ще когось поруч із собою. Тихо. Невидимо. Але реально. Артем став ще уважнішим. Іноді це було смішно. Іноді — надмірно.

— Ти точно хочеш сама встати?

Запитував він, коли я просто тягнулась до склянки води.

— Артеме…

— Я просто питаю.

— Це склянка.

— Гаряча вода теж небезпечна.

— Це тепла вода.

— Тим більше.

Я тільки хитала головою і сміялась. Але всередині мені було… тепло. Дивно тепло. Того дня ми знову поїхали до лікаря. Звичайний плановий огляд. Але для мене “звичайного” вже не існувало. Артем мовчав дорогою. Дивився у вікно. І стискав мою руку так, ніби боявся відпустити навіть на секунду.

— Ти нервуєш?

Тихо запитала я.

— Ні.

— Це неправда.

Він усміхнувся краєм губ.

— Добре. Трохи.

У клініці все було знайомо. Біле світло. Екран. Спокійний голос лікаря. І те саме відчуття очікування, яке завжди здавалось довшим за реальний час. Лікар подивилась на нас уважно.

— Хочете знати стать дитини?

Я завмерла. Артем — теж. І ми подивились одне на одного.

— Ще рано.

Сказала я тихо. Лікар кивнула.

— Тоді трохи зачекаємо.

І в цьому “зачекаємо” не було нічого страшного. Навпаки. Наче нам дозволили ще трохи побути в очікуванні дива. Коли ми вийшли на вулицю, повітря здалося легшим.

— Я думала, ти скажеш “так”.

Сказав Артем.

— Я теж думала, що скажу “так”.

— Але?

Я знизала плечима.

— Хочу ще трохи просто… відчувати, що вона є.

Він зупинився.

— “Вона”?

Я теж зупинилась.

— Я не знаю.

Пауза.

— Просто відчуття.

Він довго дивився на мене. А потім усміхнувся.

— Мені теж здається, що це дівчинка.

Я засміялась.

— Ти вже це казав.

— І я не передумав.

Ми йшли повільно. Без поспіху. Як люди, які вперше не тікають від майбутнього.

— Як ти її назвеш?

Раптом запитав він. Я подивилась на нього.

— Ти вже маєш варіант?

Він кивнув.

— Юля.

— Чому Юля?

Він задумався на секунду.

— Не знаю.

— Це не відповідь.

— Це єдине ім'я, яке звучить… як щось живе.

Я мовчала. І раптом відчула, як це ім’я ніби вже є частиною нас. Не вибране. А знайдене.

— Юля…

Тихо повторила я.

— Тобі не страшно?

Запитав він. Я видихнула. Подивилась на свої руки. І трохи нижче.

— Страшно.

— Але вже не так, як раніше.

Він взяв мене за руку. І ми просто стояли посеред вулиці. Двоє людей. Які ще вчора були випадковою зустріччю в потязі. А сьогодні — вже цілим світом для когось третього.  Після того дня ім’я “Юля” ніби оселилося між нами. Не як рішення. А як думка, що повертається сама. Я ловила себе на тому, що думаю про неї під час найзвичайніших речей. Коли мию посуд. Коли йду в магазин. Коли просто мовчу поруч з Артемом. І в цих думках вона вже була. Невелика. Невидима. Але жива.

— Ти знову усміхаєшся в порожнечу.

Сказав Артем одного ранку.

— Я не в порожнечу.

— А куди?

Я знизала плечима.

— У майбутнє.

Він усміхнувся.

— Там хтось є?

Я поклала руку на живіт.

— Так.

Артем завмер на секунду. І сів поруч.

— Я іноді не вірю, що це реально.

— Я теж.

— Але коли ти це кажеш… стає реальним.

Він говорив тихо. Без пафосу. Як завжди тепер — дуже справжньо. Одного вечора ми сиділи на підлозі серед коробок. Ми почали “готуватися до життя”. І дуже швидко зрозуміли, що це не романтика. Це хаос.

— Це буде дитяча кімната?

Запитала я, дивлячись на каталог.

— Це буде катастрофа.

Відповів Артем. Я засміялась.

— Добре, що ти оптиміст.

— Я реаліст.

— Реалісти так не виглядають.

Він підняв очі.

— Як?

— Щасливими.

Він замовк. А потім тихо сказав:

— Я щасливий.

І це прозвучало так просто, що я раптом повірила. Пізніше того вечора ми лягли відпочити. Без розмов. Просто поруч. І Артем раптом сказав:

— Чого ти боїшся?

Я подивилась у стелю.

— Що ми не впораємось.

Він повернувся до мене.

— Ми вже впорались з тим, що здавалося неможливим.

— Наприклад?

— Потяг №117.

Я усміхнулась.

— Це було випадково.

— Ні.

— Що “ні”?

— Це було початком.

Він взяв мене за руку.

— І я б нічого не змінив.

Я стиснула його пальці.

— Я теж.

Життя інколи підкидає тобі дивну ілюзію контролю. Наче ти можеш щось спланувати. Розкласти по датах. Розписати по списку. Ми з Артемом щиро в це повірили. І це була наша перша помилка.

— Весілля треба вирішити.

Сказала Оля, сидячи на підлозі серед коробок.

— Так.

Додала Софія.

— І дитячу.

— І взагалі все.

Артем підняв руки.

— Ми ще живі?

— Поки що так.

Відповіла Оля. Я тримала список у руках і дивилась на нього так, ніби це був ворог.

— Це неможливо.

Сказала я тихо.

— Можливо.

Заперечив Артем.

— Ти не бачив цей список.

— Я бачив гірше.

— Що?

— Інтернет.

Ми сміялися. Але сміх був втомлений. Бо правда була проста: ми намагались зібрати майбутнє одразу. І воно не вміщалось. Того вечора ми вперше серйозно посварилися.

— Ти не можеш все контролювати!

Сказав Артем різкіше, ніж зазвичай.

— А ти взагалі нічого не контролюєш!

Відповіла я. Тиша. І він одразу пожалкував. Я це побачила.