Розділ 16. Майбутнє, що вже тут

Минув тиждень. І весь цей час Артем поводився так, ніби я була зроблена зі скла.

— Артеме.

— М?

— Я можу сама взяти чашку.

— Знаю.

— Тоді чому ти її несеш?

— А раптом вона важка?

— Це чай.

— Гарячий чай.

Я засміялася.

— Ти нестерпний.

— Майбутній тато.

Гордо відповів він. Настав день УЗД. Я нервувала. Дуже. Артем нервував ще більше. Настільки, що двічі перевірив документи. Тричі. І ще раз перед входом до кабінету.

— Ти зараз зітреш їх.

Сказала я.

— Нехай.

Коли ми зайшли до лікаря, я раптом відчула, як серце починає битися швидше. Лікар усміхнулася.

— Не хвилюйтеся.

Все добре. І почала обстеження. Спочатку я майже нічого не розуміла. Темний екран. Якісь тіні. Незрозумілі контури. А потім...

— Ось.

Сказала лікарка.

— Бачите?

Я завмерла. І Артем теж.

— Це...

Прошепотів він.

— Так.

Усміхнулася лікарка.

— Ваша дитина.

Тиша. А потім пролунав звук. Швидкий. Маленький. Живий. Тук-тук-тук-тук-тук. Серцебиття. Нашої дитини. Я відчула, як очі наповнюються сльозами. Повернула голову. Артем сидів абсолютно нерухомо. І тоді я побачила. По його щоці повільно котилася сльоза.   Після УЗД ми мовчали всю дорогу додому. Не тому що не було про що говорити. Навпаки. Слів було занадто багато. Я кілька разів відкривала рот. І закривала його. Артем робив те саме. А потім ми одночасно сказали:

— Треба розповісти батькам.

І одночасно замовкли.

— Мені здається, вони знепритомніють.

Сказала я.

— Мої точно.

Відповів Артем.

— Мої теж.

— Тоді домовилися.

— Про що?

— Ловимо тих, хто почне падати.

Я засміялася. І вперше розмова про батьків перестала мене лякати. Через три дні ми зібрали всіх у батьків Марти. Під приводом сімейної вечері.

— Ви якісь підозрілі.

Одразу сказала мама.

— Дякую.

Відповіла я.

— Це не комплімент.

— Я вже чула це від Софії.

За столом сиділи всі. Батьки. Молодший брат Марти Максим. Тітка Леся. Навіть бабуся Галя. Артем поруч зі мною виглядав спокійним. Я знала його достатньо добре. Це була брехня.

— Ну?

Сказав тато.

— Що "ну"?

— Ви явно щось приховуєте.

— Ми нічого не приховуємо.

— Марто.

— Добре.

Трохи приховуємо. Настала тиша. І я відчула, як Артем стискає мою руку під столом.

— Ми хотіли дещо сказати.

Почав він. І тут усі миттєво замовкли. Навіть Максим. Що саме по собі було дивом.

— Ми одружуємось!

Сказала я. Тиша. А потім мама заплакала. Одразу. Без попередження.

— Мамо!

— Я щаслива!

Схлипнула вона.

— Ти навіть не дала мені договорити.

— А треба було?

— Так.

— Добре.

Продовжуйте. Я подивилась на Артема. Він кивнув. І раптом став дуже серйозним.

— І ще...

Пауза.

— У вас буде онука!

Світ завмер. Повністю. Абсолютно. Навіть годинник на кухні ніби перестав цокати.

— Що?

Прошепотіла мама.

— ЩО?!

Закричав Максим.

— ОНУКА?!

Вигукнула бабуся.

— ОНУКА?!

Повторила тітка Леся.

— Я СТАНУ ДІДУСЕМ?!

Закричав тато так голосно, що ми всі підскочили. І тут почався хаос. Мама плакала. Бабуся плакала. Тітка Леся теж вирішила плакати. Ніхто вже не пам'ятав чому. Максим бігав навколо столу. А тато вже будував план виховання дитини.

— Їй потрібен велосипед.

— Вона ще не народилася.

Сказала я.

— Треба думати наперед.

Я подивилась на Артема. Він сміявся. Щиро. Легко. І я зрозуміла, що давно не бачила його таким. Без страху. Без напруги. Просто щасливим. Того вечора ми поверталися додому пішки. Було прохолодно. Артем обіймав мене за плечі. І раптом сказав:

— Вони зраділи.

— Так.

— Дуже.

— Так.

Пауза.

— Марто?

— М?

— Я вже люблю її.

У мене защеміло серце.

— Я теж.

— Навіть якщо вона ще розміром із полуницю.

Я засміялася.

— Звідки ти це знаєш?

— Я прочитав три сайти. Дві книжки. І один форум.

— За скільки часу?

— За одну ніч.

— Ти неможливий.

— Майбутній тато.

Гордо відповів він. І цього разу я не сперечалася. Бо він мав рацію.  Через тиждень після новини родинам ми зробили величезну помилку. Ми вирішили одночасно планувати: весілля; майбутню дитячу кімнату; роботу; ремонт.

— Це погана ідея.

Сказала Софія.

— Дуже погана.

Погодилась Оля.

— Ми впораємось.

Сказав Артем. Усі подивилися на нього.

— Ні.

Відповіли одночасно. Перший конфлікт почався через колір стін.

— Світлий бежевий.

Сказала я.

— Небесно-блакитний.

Сказав Артем.

— Чому?

— Гарний.

— А бежевий ні?

— Нудний.

— Блакитний теж,  А якщо буде дівченка.

Оля мовчки їла печиво.

— Ти на чиєму боці?

Запитала я.

— На боці печива.

— Справедливо.

Кивнув Артем. Наступна суперечка сталася через ліжечко.

— Це занадто дороге.

Сказала я.

— Це безпечне.

— Усі безпечні.

— Це дуже безпечне.

— Ти просто хочеш найкраще.

— Так.

І сказав він це так серйозно, що я раптом перестала сперечатися. Бо зрозуміла. Для нього це вже не меблі. Це його дитина. Це наша спільна дитина. Увечері ми залишилися самі. Квартира була завалена каталогами. Паперами. Записами. І моєю втомою.

— Я більше не можу дивитися на запрошення.

Сказала я.

— Я теж.

— Якщо ще раз побачу слово "банкет", почну плакати.

— Я почну плакати від цін.

Я засміялася. А потім раптом відчула втому. Дивну. Сильну. Я поклала голову йому на плече. І заплющила очі.